Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Церква ця гарна, висока; іконостас її дуже великий, на зразок іконостасів грецьких, але образ владичиці там, великий, пишний, вражає подивом розум; подібного ми й раніше не бачили і згодом ніколи не бачили. Богоматір так чудово намальована, що наче промовляє; риза її ніби темно-червоний блискучий оксамит, — ми ніколи не бачили такого витвору — тло темне, а складки світлі, ніби складки справжнього оксамиту. Що ж до убруса, який покриває її чоло й спадає донизу, то тобі здається, ніби він міниться і коливається. Її лик і вуста напрочуд чарівні: нам не вистачає тільки слова. Мир божий над ними! Господь, що сидить на її лоні, прекрасний вищою мірою: він ніби промовляє. Як уже згадано, я багато бачив образів, починаючи з грецьких країн до сих місць і звідси до Москви, але ніде не бачив схожого чи рівного цьому. Козацькі живописці запозичили красоти живопису облич і кольору вбрання від франкських і ляських живописців — малярів і тепер малюють православні образи, бувши навченими і майстерними. Вони володіють великою вправністю в зображенні людських облич з досконалою схожістю, як ми бачили це на портретах Феофана, патріарха ієрусалимського та інших.
Нас розмістили на подвір’ї, що належить монастирю Печер, тобто монастирю на честь Пречистої Богородиці поза Києвом. Ім’я його відоме в усьому світі, він — слава землі козаків, як ми побачили це згодом. Усе це місто разом із сотнею таких самих є здавна володінням згаданого монастиря. Нам розповідав пізніше архімандрит цього великого монастиря, що його угіддя складають тепер тридцять великих багатолюдних міст, про які ми згадували, і чотириста упорядкованих селищ, навіть у країні ляхів до сього часу, бо ці останні вельми шанують обитель і мають до неї велику віру. Через цей монастир сталося те, що спостигло ляхів від лихих діянь єзуїтів, чи то пак, єзидів, котрі намагались забрати його у православних, і він став причиною їхньої загибелі й остаточного занепаду.
У цьому місті Василькові є ще дві церкви: в ім’я входу господнього до Храму і св. Миколи. У вищезгаданій церкві ми відстояли службу, увечері напередодні 6-ї неділі після п’ятидесятниці{32}, а рано-вранці утреню і потім обідню, після чого вийшли до близького саду цієї церкви, де росте безліч вишень, слив, горіхових дерев і виноградної лози, якої ми не бачили від самої Молдавії, а також рута і європейський темно-червоний левкой.
У понеділок, уставши рано-вранці, ми проїхали п’ять великих миль. Згаданий сотник і його загін супроводжували нас із знаменами. Ми проїжджали дорогами важкими й вузькими і через великий ліс і наблизились до ставка й до млинів, які складають угіддя згаданого монастиря. Ще не доїхавши до цього місця, ми здалеку бачили блискучі бані монастиря і церкви св. Софії. Коли ми піднялися на схил гори, нашого владику патріарха зустрів ігумен цього монастиря, званий у них архімандритом, бо такий звичай щодо настоятелів монастирів у цій країні до Московії, що звуть не інакше як архімандритами. З ним був єпископ, який жив у монастирі, і ченці, Патріарха посадили у монастирський екіпаж, який мав вигляд царського, покритий позолотою, а всередині весь оббитий червоним оксамитом, і нас повезли у напрямку до монастиря. Ми їхали серед численних садів, де було видимо-невидимо горіхових і шовковичних дерев і багато виноградних лоз. У кожному садку знаходиться житло його володаря; всього близько 4–5 тисяч будинків з 4–5 тисячами садів, і всі вони складають володіння згаданого монастиря. Затим ми прибули до великого міста з муром, ровом{33} і великою кількістю садів і, заїхавши у царську широку вулицю, проїздили спершу повз монастир для черниць зі шляхетних сімей, потім під’їхали до величезної, високої кам’яної вежі, вибіленої вапном, — то була брама монастиря; над нею ніби нависає церква з багатьма округлими віконцями і високою рубчастою банею; вона на честь св. Тройці, бо всередині її є зображення трапези ангелів і Авраама.
Тут висадили з екіпажу нашого владику патріарха, з поваги до святого монастиря, бо коли навіть цар приїде, то сходить і звідси йде пішки. Тут міцна залізна брама і стоять воротарі. У супроводі тих, хто нас зустрічав, ми вступили у великий монастир Пречистої Богоматері, відомий їхньою мовою під назвою Печорський, що означає “монастир печер”, бо святі Антоній і Феодосій, які збудували його, раніше мешкали в печерах і підземеллях, що служили притулком затворникам і келіями пустельникам. Ліворуч від тих, хто входить у цю браму, стоїть вищезгадана церква Тройці, куди піднімаються високими сходами. На одних дверях її зображено Іоанна Милостивого, патріарха александрійського: він стоїть вдягнений у мантію, з клобуком на голові (який звичайно носить у цій країні патріарх; і ми возили з собою клобук, зроблений з чорного оксамиту, але наш владика відмовився надягати його, хоча в цьому не було нічого поганого і він був, можливо, найзручнішим головним убором), святого оточують жебраки, бідняки й хворі, яким він кидає гроші правою рукою, а в лівій тримає порожній гаманець. На других дверях зображення багатого і Лазаря: багатий сидить за столом, оточений друзями і пишно вбраними жінками; вони п’ють вино; Лазар стоїть біля дверей, просячи милостиню, його відштовхують і проганяють; він іде і сідає унизу навпроти них у воротах, і собаки зализують його рани; тут же ангел смерті з жахливим виглядом. Між цими двома дверима стоїть порожній усередині дерев’яний стовп, оббитий залізом, із замком, щоб кожен, хто входить, у кого серце жорстоке, на вигляд цих двох зображень кинув туди милостиню для бідних.
Звідси йде далі широка прекрасна дорога до того місця, де стоїть церква; праворуч та ліворуч численні, гарні й чистенькі келії ченців з чудовими скляними вікнами, які дають багато світла з усіх чотирьох боків і виходять на дорогу, у палісадники й сади, де розміщені келії. Кожна
