Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 - Анатолій Григорович Михайленко
Усі ці містечка лежать на невеликій одне від одного відстані: і так по всій землі козаків. О, яка це благословенна країна! Не встигнеш пройти відстань, рівну відстані між Алеппо і ханом Туман{26}, як стрінеш по дорозі десять, вісім чи п’ять поселень. Так на великих дорогах, а що праворуч і ліворуч від них, то без ліку. Кожне місто неодмінно має три дерев’яні стіни, які добре утримуються: зовнішня зв’язана з окремих частин, щоб кіннота не могла увірватися; дві інші, з ровами між ними, споруджено всередині міста. Неодмінно буває фортеця з гарматами, отож на випадок, коли мешканці будуть переможені ворогом, котрий прорветься крізь усі три стіни, то вони можуть зайти до фортеці, і в ній оборонятися. Біля міської стіни велике озеро води, широченний рів і дорога проходить через нього по вузенькому мосту. Під час небезпеки міст руйнують і тому не бояться ворога.
Більша частина цих укріплень була збудована тільки із страху перед ворогами, татарами, котрі з’являються в цій країні несподівано. Звичайно, виступаючи із своєї країни, вони не сповіщають своїх ратників, куди йдуть, щоб звістка про це не поширилась. Вони проходять відстань п’яти, шести днів шляху за один день кінним загоном. Кожен вершник має чотири, п’ять заводних коней, і, коли котрийсь з них втомиться, він сідає на іншого. Пройшовши таким чином на відстань місячного шляху, вони ховаються в горах і степах, ночами несподівано нападають і тікають, бо зовсім не мають сили для війни. Такі їхні дії у цій країні. Коли вона перебувала в руках ляхів, то кожні двадцять, тридцять, сорок чи п’ятдесят селищ були під владою одного пана, а козаки були його підданими, тобто рабами: їх примушували працювати вдень і вночі над спорудженням цих укріплень, копанням ровів і ставків для води, очищенням земель тощо. Коли ж володарювати став гетьман Зіновій Хміль (дай бог йому довго жити!), то вони отримали всі права і владу над тим самим, над чим у роботі мучились і страждали: вороги ошукались у своїх розрахунках.
Уставши вранці у п’ятницю, ми проїхали одну милю й прибули в містечко на ім’я Обозівка. Воно оточене ставками води й млинами. У ньому є гарна церква. Фортеця ж і всі стіни згоріли, бо це містечко з тих, котрі були спалені безбожними ляхами у ніч перед Великоднем. Оскільки це містечко було добре укріплене, то мешканці сусідніх селищ тікали до нього. Невірні обложили їх, і що люди були не готові до оборони, то вороги перемогли, накинулись на них і всіх перебили мечем; таким чином, вони зробились співучасниками господа їхнього Христа у стражданнях. Їх було тисячі. Круг цього міста є ще чотири селища, з якими було вчинено так само.
Не зупиняючись, ми проїхали ще одну малу милю і прибули в містечко під назвою Талалаївка, яке зазнало тієї ж долі. Скоро ми добулися другого селища, поблизу першого, на ім’я Орадівка. Укріплення його спалено, але у ньому лишилось невелике число людей. Наші серця розривались за них і з причини того, що сталося. Одначе вони вийшли нас зустріти за звичаєм і привели нас до великої церкви в ім’я св. Михайла. Досі ми не бачили в землі козаків подібної за висотою і величчю її п’яти бань. Решітка галереї, яка оточує церкву, вся різьблена і дзвіниця над її брамою теж має решітку. Церква ця нова, але мешканцям не вдалось натішитися нею. Всі ми багато плакали за тими тисячами мучеників, котрих убили вороги віри і облудники в оцих сорока чи п’ятдесяти містечках, числом, можливо, сімдесяти чи вісімдесяти тисяч душ. О невірні! О нечисті люди! О жорстокі серця! Що вчинили жінки, діви, діти, немовлята, щоб їх убивати? Якщо ви маєте мужність, йдіть воювати зі старцем (нехай продовжиться його життя!), який зробив вас посміховиськом світу, перебив ваших вельмож і князів, винищив ваших сміливців і відважних мужів і перетворив вас на предмет презирства і глуму. Його ім’я Хміль. Яке це чудове ім’я: завзятий! Самі ляхи прозвали його Хмелем, а слово “хміль” у них означає: завзятий. Так його назвав король. Вони дали йому це прізвисько “Хміль” за ім’ям рослини, яка у них проростає; вона схожа на квасолю квітами і листям, але в’ється по деревах, її вони сіють по всій цій країні у своїх городах і садах, де вона в’ється по довгих жердинах, що їх вони ставлять для цієї мети. Її плоди збирають після того, як зів’януть квіти, поцятковані зеленими плямами і кладуть їх у киплячу рідину, яку вони перетворюють на спиртний напій, саме кладуть у відвар жита (сім’я, схоже на пшеницю), з якого женуть міцний спирт. Взимку хміль звичайно засихає і служить паливом, а коли настає весна на Великдень, він пускає паростки і піднімається. Тому вони й порівнювали з ним Хмеля, бо в час посту він припиняє війну і битви, знімає меч і веде мирне життя у себе вдома. Тоді з’являються ті, у кого немає ні голови, ні віри, палять, розорюють і вбивають геть аж до великодня, а він сидить спокійно. Та коли настає світлий великдень (з його квітами), він піднімається і до нього збирається 500 000 бійців{27}, воїнів за віру православну, йдуть на самопожертву з любові до господа їхнього, а не з бажання дістати утримання чи інші вигоди. Хміль тепер може пишатися цим перед царями всієї землі, бо у нього понад 500 000 ратників, котрі служать без будь-якого утримання. На його поклик вони з’являються до нього на допомогу зі своїми припасами харчів і всього, що їм необхідно. І вони всі, і він великодного свята до великого посту живуть у степах, у розлуці з дружинами й дітьми, у цноті й цілковитій чистоті. В такому стані вони
