Володар Світла - Роджер Желязни

— То ти що, акселераціоніст?

— Ні, — відповів Сем. — Просто допитливий. Мені цікаві резони, ось і все.

— Тоді відповім, — мовив Брахма. — Річ у тім, що вони не готові. Якби ми почали негайно, то так, це було б можливо. Та спершу нам було байдуже. Відтак, коли постало це питання, ми не були одностайні. Минуло забагато часу. Вони не готові — і не будуть готові ще багато століть. Якщо тепер на них зваляться передові технології, то неминучі війни призведуть до руйнування тих пуп’янків, на які вони вже спромоглися. А вони ж пройшли чималий шлях. Започаткували цивілізацію на взір своїх стародавніх пращурів. Але вони й досі діти, і, наче діти, бавилися б нашими дарами й неодмінно б обпеклися ними. Вони наші діти, породжені нашими давно мертвими Першими тілами, а згодом другими, третіми й багатьма наступними, тож ми несемо за них батьківську відповідальність. Ми не маємо права допустити їхньої акселерації аж до промислової революції, яка знищить перше стале суспільство на цій планеті. Найліпший спосіб виконувати наші батьківські функції — скеровувати людей за посередництва Храмів, як ми це й робимо. Боги й богині, по суті, — батьківські постаті, то хіба ж не правильно й не справедливо те, що ми беремо на себе ці ролі й сумлінно їх виконуємо?

— Нащо ж тоді ви знищуєте їхні власні паростки технологій? Друкарський верстат за моєї пам’яті перевинаходили тричі — і щоразу знову забороняли.

— Із тих самих міркувань: вони не були готові. І вони насправді його не винаходили — радше згадували. Це була річ із легенди, що її хтось брався відтворити. Якщо щось має з’явитися, то тільки внаслідок чинників, уже наявних у культурі, а не вигулькнути з минулого, мовби витягнутий із капелюха кролик.

— Грань ця, Брахмо, видається мені тонюсінькою. Виходить, ваші поплічники нишпорять собі світом, знищуючи будь-які ознаки прогресу, на які лиш натраплять?

— Неправда, — мовив бог. — Ти що ж, гадаєш, ніби ми бажаємо без кінця нести цей тягар божественності, ніби ми прагнемо зберегти темну добу заради того, щоб вічно мучитись у своїх вимушено прибраних божих подобах?

— Одним словом — так. Візьмімо той молитвомат, що бовваніє перед цим самісіньким Храмом. Хіба він на одному культурному рівні з колісницею?

— То трохи не те. Громадяни шанують його як божественний прояв і не ставлять запитань — із релігійних міркувань. От якби ми їх із порохом познайомили...

— Припустімо, якийсь атеїст поцупить таку машинку й розбере її. Припустімо, це буде місцевий Томас Едісон. Що тоді?

— На них хитромудрі кодові замки. Якщо молитвомат відкриє хтось, крім жерців, він вибухне й забере порушника з собою.

— А ще я помітив, що ви, попри всі зусилля, таки не завадили їм навчитися гнати спиртне. Тож ви гахнули акциз, який треба платити Храмам.

— Людство завжди шукало полегші в питві, — констатував Брахма. — Пияцтво зазвичай включали до якихось релігійних церемоній, щоб відчувати менше провини. Справді, спершу ми намагалися заборонити алкоголь, але швидко побачили, що це марно. Отже, в обмін на акциз їхню випивку благословляють. Менше провини, менше похмілля, менше взаємодокорів — воно, бач, має психосоматичний ефект, а сам акциз не такий уже й високий.

— І чого ж тоді стільки охочих до несвяченого пійла...

— Семе, то ти прийшов молитися, а натомість глузуєш? Я погодився відповідати на твої запитання, а не дискутувати про політику деїкратів. Ти вже визначився щодо моєї пропозиції?

— Так, Мадлено, — відповів Сем. — А тобі вже казали, яка ти гарна, коли розгнівана?

Брахму аж підкинуло з престолу.

— Звідки? Звідки знаєш? — заверещав бог.

— Та я й не знав, щиро кажучи. Дотепер. Це була просто здогадка на основі пам’ятних особливостей мови й жестикуляції. Отже, ти нарешті здійснила прагнення свого життя, га? Закластися готовий, що й гарем маєш. То як воно, мадам, стати з дівулі справжнісіньким мачо? Закладаюся, кожна лесба у світі позаздрила б, якби знала. Мої вітання.

Брахма випростався на весь зріст і гнівно зиркнув на Сема. Престол за його спиною наче палав. Віна й далі безпристрасно бренькала. Бог підніс берло й виголосив:

— Приготуйся до Брахминого прокляття!

— За що ж? — перебив Сем. — Бо я розгадав твою таємницю? Але якщо я стану богом, то яка різниця? Інші, напевне, теж знають. Чи ти сердишся, бо я мусив тебе трохи подражнити, інакше б не дізнався, хто ти насправді? Та я був припустив, що ти цінуватимеш мене більше, якщо покажу, чого вартий, проявлю так свою кмітливість. Коли образив, прошу вибачити.

— Я проклинаю тебе не через те, що ти вгадав, і навіть не через те, як ти вгадав, а через те, що ти з мене кепкував.

— Кепкував? — здивувався Сем. — Не розумію. Я не мав наміру тебе зневажити. За давніх часів ми з тобою завжди ладнали. Просто згадай їх, і зрозумієш: так і було. Чого б це я ставив себе під загрозу, кепкуючи з тебе тепер?

— Бо надто швидко бовкнув те, що подумав, не подумавши вдруге.

— О ні, владарю мій. Я просто жартував із тобою, як у звичайній бесіді чоловіка з чоловіком про щось таке. Мені прикро, якщо ти зрозумів це хибно. Запевняю, що заздрю твоєму гарему й, поза сумнівом, якось уночі спробую туди прокрастися. Якщо ладен проклясти мене тільки за подив, тоді проклинай.

Він пихнув люлькою, ховаючи усмішку за хмаркою диму.

Врешті-решт Брахма реготнув.

— Я таки трохи запальний, — пояснив він. — І, мабуть, дещо занадто вразливий, коли йдеться про моє минуле. Звісно, я часто жартував так з іншими чоловіками. Тебе прощено. Я скасовую своє розпочате прокляття. То, як я розумію, ти вирішив пристати на мою пропозицію?

— Саме так, — сказав Сем.

— Ну й гаразд. Я завжди відчував до тебе братерську любов. А тепер іди й виклич мого жерця, щоб я дав йому вказівки стосовно твого перевтілення. Скоро побачимося знову.

— Аякже, владарю Брахмо.

Сем кивнув і відсалютував люлькою. Тоді відхилив стелаж і вийшов шукати жерця. У голову йому лізли всілякі думки, але цього разу він їх не