Володар Світла - Роджер Желязни

— Що-що?

— Карма, кажу, зла. Стара релігія — не просто єдина релігія, це релігія одкровення, насаджувана й страхітливо наочна. Але не думай ці останні слова надто гучно. Із десяток років тому Рада дозволила застосовувати психозонди до кандидатів на поновлення. Це було якраз після розколу на акселераціоністів і деїкратів, коли Священна коаліція витиснула технарів і тиснула собі далі. Найпростіший розв’язок був пережити проблему. Храмовники змовилися з тілопродавцями, мізки їхніх клієнтів стали зондувати, акселераціоністам відмовляли в поновленні, себто... ну... простіше простого. Акселераціоністів тепер лишилося геть небагато. Але то був лише початок. Божа кліка швидко збагнула, у чім сила. Сканування мізків стало стандартною процедурою, що передує переселенню. Тілопродавці стали кармовладцями й увійшли до храмової ієрархії. Вони читають твоє минуле, зважують карму й визначають твоє наступне життя. Чудовий спосіб зберігати кастову систему й запевнити деїкратам владу. До речі, більшість наших старих знайомих вгрузнули в усе це по самісінькі німби.

— Боже! — жахнувся Сем.

— У множині, — виправив Ян. — Завдяки Образам і Атрибутам їх і так завжди мали за богів, але тепер це збіса офіційно. І ниньки жодному з тих, кому випало належати до Перших, не варто заходити до Палати карми, не вирішивши наперед, що йому більше до душі: швидке обожествлення чи погребне багаття. На коли ти записаний? — завершив він.

— На завтрашнє пообіддя, — відповів Сем. — А як це ти досі топчеш ряст, не маючи ні німба, ані жмені блискавок?

— Бо маю двійко друзів, що вони обоє порекомендували мені жити собі тихцем, а на зондування не ходити. Я щиросердно пристав на їхню мудру пораду, й ось наслідок: я досі тут, латаю вітрила, час від часу даю жару в місцевих забігайлівках. Інакше... — він здійняв мозолисту руку та клацнув пальцями. — Інакше як не справжня смерть, то, приміром, тіло, напхане раком, або цікавенне життя вихолощеного буйвола, або...

— Собака? — припустив Сем.

— Достоту так, — відказав Ян.

Тишу сповнило булькання спиртного, що ним хазяїн сповнив дві склянки.

— Дякую.

— Щоб пекло не пекло! — він поставив пляшку назад на верстат.

— Ух, та ще й на порожній шлунок... Сам женеш?

— Ага. Маю апарат у сусідній кімнатці.

— Із чим тебе й вітаю. Ну, якщо й була в мене зла карма, то вже без залишку розчинилась.

— Зла карма означає будь-що, аби це було не до вподоби нашим божественним друзям.

— А з чого ти вирішив, що вона в тебе є?

— Бо хотів я був ширити машинерію серед наших тутешніх нащадків. За це мені надавали чортів на Раді. Я покаявся й мав надію, що вони забудуть. Та акселераціонізм відкинули так далеко, що за мого віку він уже не повернеться. А шкода. Хотів би я знову підняти вітрило, поплисти до нових обріїв. Ба навіть підняти корабель...

— Невже зонд справді досить чутливий, щоб виявляти якісь ефемерні акселераціоністські погляди?

— Зонд, — мовив Ян, — чутливий досить, щоб показати, що ти їв на сніданок одинадцять років і один день тому й де ти того ранку порізався, коли голився, наспівуючи гімн Андорри.

— Коли ми полишали домівку, із цим тільки експериментували, — зауважив Сем. — Ті два зразки, що їх ми привезли, були простенькі перетворювачі мозкових хвиль. Коли ж стався прорив?

— Ну то слухай, селюче темний. Пам’ятаєш того шмаркача, невідь-чийого байстрюка з третього покоління, на ім’я Яма? Хлопчину, який розганяв і розганяв генератори, аж доки один вибухнув і так його пообпікав, що своє друге тіло, десь п’ятдесятирічне, він одержав, не доживши й до сімнадцяти? Хлопчину, закоханого в зброю? Того малого, який знеболював і розтинав усе, що рухається, знаходячи у своїх дослідах таку втіху, що ми прозвали його богом смерті?

— Так, пригадую. Що, і досі живий?

— Якщо волієш це так називати. То тепер він таки бог смерті — тільки це вже не прізвисько, а посада. Він удосконалив зонд десь із сорок років тому, але деїкрати лише досить недавно його розсекретили. Кажуть, що він іще кілька штукенцій вигадав, щоб прислужитися божій волі... Наприклад, механічну кобру, здатну зчитувати енцефалограму десь за милю, ставши дибки й роздувши каптура. Вона знайде серед натовпу потрібну людину в будь-якому тілі. Антидот же на її отруту невідомий. Чотири секунди — і гаплик... Або вогнежезл, яким, кажуть, владар Аґні з морського берега поборознив поверхні всіх трьох місяців. І, як я розумію, він саме проектує якесь реактивне одоробло для владаря Шиви... ну й таке інше.

— Он як, — сказав Сем.

— Ну, а ти зондування пройдеш? — спитав Ян.

— Боюся, ні. Слухай, зранку я бачив машину, що її, мабуть, найточніше буде назвати молитвоматом. Це щось звичайне?

— Так. З’явилися зо два роки тому — їх наш юний Леонардо вигадав однієї ночі за чаркою соми[55]. Тепер, як концепція карми вкоренилася, вони стали вигідніші за податківців. Кажуть, коли товариш громадянин напередодні свого шістдесятиліття являється до лікарні імені свого улюбленого божества, то молитовний рахунок громадянина зіставляють із рахунком гріховним, щоб визначити його майбутню касту, а також вік, стать і стан здоров’я його наступного тіла. Файно. Спритно.

— Я зондування не пройду, — заявив Сем, — хай би скільки молитов нагромадив. За гріхи злапають.

— І які ж то гріхи?

— Ті, у котрі я ще не впав, але які вже записуються в моїх думках — бо я їх саме обмірковую.

— Збираєшся виступити проти богів?

— Так.

— Яким чином?

— Ще не знаю. Та почну з того, що до них звернуся. Хто їхній начальник?

— Не можу когось назвати. Панує Тримурті — себто Брахма, Вішну й Шива. Хто з них і коли саме начальствує — не скажу. Дехто стверджує, ніби Брахма...

— Так хто ж вони насправді?

Ян похитав головою.

— Не знаю. Вони ж носять не ті самі тіла, що й покоління тому. І всі звуться йменнями богів.

Сем підвівся.

— Повернуся пізніше або пришлю по тебе.

— Хочеться вірити... Ще по одній?

Сем заперечно мотнув головою.

— Пора мені знову стати Сіддгартхою, поснідати в Гоканиному заїзді й оголосити там про свій намір завітати до Храмів. Якщо