Володар Світла - Роджер Желязни

Чоловік у чорному знову вийшов і спинився зверху сходів.

— Ну, — прорік він, — якщо маєш, що сказати кармовладцям, то кажи!

— Ти кармовладець? — спитав князь.

— Так.

— Тоді, либонь, найнижчий із них, коли заразом і придверником служиш. Дай поговорити з головним.

— За свою зухвалість ти одержиш відплату й тепер, і в наступному житті, — зауважив кармовладець.

Тут у браму в’їхало три дюжини списників. Вони вишикувались обабіч князя. Ті восьмеро, котрі почали були плюндрувати сад, знову сіли верхи й прилучилися до бойового порядку, поклавши голі булати поперек сідел.

— То що, нам верхи заїхати в палац? — поцікавився князь. — Чи, може, ти таки покличеш інших кармовладців, що з ними я бажаю порозмовляти?

На сходах проти них стояло з вісім десятків щабель. Кармовладець мовби зважував сили. Постановив зберегти все, як є.

— Не робіть дурниць, — попередив він, — бо мої люди боронитимуться неабияк затято. Діждіть мого повернення Я покличу інших.

Князь набив люльку й закурив. Його люди сиділи, ніби статуї, зі списами напоготові. На обличчях піхоти в першій лаві на сходах було дуже добре видно піт.

Князь знічев’я зауважив своїм списникам:

— Навіть не думайте вихвалятися майстерністю, як робили під час останньої облоги Капіла. Цільтеся в груди, не в голову.

Тоді повів далі:

— А ще й не думайте, як звикли, калічити поранених і вбитих, бо ж це святе місце, й опоганювати його таким робом не годиться.

Відтак додав до цього:

— З другого боку, я вважатиму за особисту образу, якщо ви не візьмете бодай десятьох бранців, яких ми офіруємо Нірріті Чорному, моєму особистому патронові, — звісно, десь поза цими стінами, де справляння Темної учти не впаде на нас таким тяжким гріхом...

Праворуч щось грюкнуло — піхотинець, котрий витріщився був на задертий гостряк Стрейкового списа, знепритомнів і впав із нижньої сходинки.

— Спиніться! — заволав один із сімох у чорному, які саме з’явилися нагорі. — Не поганьте Палацу карми кровопролиттям. Кров того загиблого воїна вже...

— Збігається йому до щік, — завершив князь, — якщо він при тямі, адже його не вбито.

— Чого ти хочеш?

Чоловік у чорному, який звертався до князя, був середній на зріст, але неохопний у перехваті. Він нагадував велике темне барило, а його патериця — чорнісіньку блискавку.

— Я налічив сімох, — відказав князь. — Як я знаю, тут мешкає десятеро кармовладців. Де ще троє?

— Вони саме приймають у трьох читальнях Магартхи. Чого ти хочеш від нас?

— Ти тут головуєш?

— Головує тут лише Велике колесо закону.

— Ти старший заступник Великого колеса в цих стінах?

— Так.

— От і добре. Бажаю перемовитися з тобою сам на сам, он там, — заявив князь, показуючи на чорну Палату.

— У жодному разі!

Князь вибив люльку об закаблук, вишкріб її чашку вістрям кинджала й поклав на місце в кисет. Відтак сів на білій кобилі дуже прямо та стиснув лівицею ріг. Глянув кармовладцеві у вічі й запитав:

— Ти цілком цього певен?

Рот кармовладця, малий і яскравий, смикався відтак і не вимовлених слів. Врешті він піддався:

— Як скажеш. Розступіться!

Він спустився крізь лави вояків і став перед білою кобилою.

Князь скерував її колінами в напрямку темної Палати.

— Тримайте поки що ряди! — гукнув кармовладець.

— І до вас це стосується, — сказав князь своїм.

Обоє перетнули подвір’я, і перед Палатою князь спішився.

— Ви заборгували мені тіло, — негучно проказав він.

— З якого це дива? — спитав кармовладець.

— Я — князь Сіддгартха Капільський, Ув’язнювач Демонів.

— Сіддгартху вже обслужили.

— Це ви так гадаєте. Думаєте, втелющили йому епілептичну плоть, як наказав Брахма. Проте це не так. Чоловік, що його ви обслужили сьогодні, був самозванцем мимоволі. Я справжній Сіддгартха, о безіменний жерче, і я прийшов по своє тіло, ціле й сильне, без прихованих недуг. І ти мені його даси. Обслужиш мене добровільно або з примусу, але таки обслужиш.

— Гадаєш?

— Гадаю, — підтвердив князь.

— Бий їх! — гукнув кармовладець і спробував поцілити темною патерицею князеві в голову.

Князь пригнувся й відступив, витягаючи шаблюку. Двічі він відбивав патерицю. Утретє вона влучила в плече — по дотичній, але достатньо, щоб вивести з рівноваги. Він відступав навколо білої кобили, кармовладець — за ним. Ухиляючись і затулившись від ворога конякою, князь підніс до губів ріг і протрубив три сигнали. Ноти цих звуків піднеслися над лютим шумом бою на палацових сходах. Відхекуючись, князь повернувся й підняв зброю саме вчасно, щоб відбити вдар у скроню, який напевне поклав би його трупом.

— Написано, — задихаючись словами, вичавив кармовладець, — що дурень той, хто дає накази, не маючи потуги змусити їх виконувати.

— Якихось десять років тому, — пропихкав князь, — ти б мене цим дрючком нізащо не дістав.

Він цілився в палицю, сподіваючись розрубати її, але супернику щоразу вдавалося відхилити його лезо, тож хоч булат і покарбував та пообстругував деревину, вона трималася — патериця жерця лишалася суцільна.

Вимахуючи нею, мов бойовим києм, кармовладець тяжко гепнув князя в лівий бік, і той відчув, як ламаються ребра... Так і звалився.

Це сталося ненавмисно, бо князь, падаючи, упустив шаблю, але лезо кресонуло ворога по гомілках, і той, завиваючи, бухнувся на коліна.

— Що ж, ми до пари, — засапано видихнув князь. — Я старий, ти — гладкий...

Лежачи, він видобув кинджал, але рука його трусилася. Він сперся ліктем на землю. Кармовладець зі слізьми на очах спробував стати на рівні, але знову впав навколішки.

Тут почувся тупіт багатьох копит.

— Я не дурень, — мовив князь, — і тепер маю потугу, щоб змусити виконувати мої накази.

— Що діється?

— Приїхала решта моїх списників. Якби я відразу привів усе військо, ви б заховалися, мов гекон у дровах, і розвалити ваш палац та видлубати вас могло б бути справою не одного дня. А тепер ви в моїх руках.

Кармовладець підніс патерицю.

Князь відвів руку назад.

— Опусти, — застеріг він, — бо кину кинджал. Сам не знаю, схиблю чи поцілю, але можу й поцілити. Ти ж не хочеш зіграти зі справжньою смертю, га?