Володар Світла - Роджер Желязни

— Як тебе звуть, капітане? — запитав Сем.

— У цьому порту мене звуть або ніяк, або на вигадане ім’я. Брехати ж тобі причин я не бачу. На добридень, Семе.

— На добридень, капітане. Дякую за твої слова.

Сем устав і пішов із порту, прямуючи назад до ділового кварталу й ремісничих вулиць.

Сонце повзло в небі червоним диском, піднімаючись до Божого Мосту. Князь ішов пробудженим містом, пробираючись серед яток із розкладеними напоказ виробами всіляких дріб’язкових ремесел. Навколо нього сновигали продавці мазей і порошків, парфумів та олій. Квіткарі махали перехожому вінками й букетиками; винарі не казали нічого, просто сиділи зі своїми міхами на рядах затінених лавок, чекаючи, доки покупці, як завжди, підійдуть самі. Ранок душів стравами на вогні, мускусом, плоттю, екскрементами, оліями й пахощами — усі ці аромати змішалися докупи й витали, мов незрима хмаринка.

Від убраного старцем чоловіка цілком сподівано було зупинитися й заговорити до горбаня, що старцював із чашею:

— Здоров був, брате! Я сам не звідси, маю тут справу. Підкажеш, як пройти на Ткацьку вулицю?

Горбань кивнув і недвозначно потрусив чашею.

Чоловік дістав монетку з гаманця, схованого під подертими лахами. Кинув її в горбаневу чашу, де вона швидко зникла.

— Ондечки, — показав головою жебрак. — Третій поворот ліворуч. Пройдеш іще два перехрестя й дійдеш до Фонтанного кільця перед Храмом Варуни[51]. На це кільце виходить Ткацька вулиця, знайдеш її за знаком Шила.

Чоловік кивнув горбаневі, поплескав того по горбі й рушив далі.

Діставшись Фонтанного кільця, князь зупинився. Кількадесят людей вишикувалось рухомим рядом перед Храмом Варуни, найсуворішого й найповажнішого з усіх небожителів. Та ці люди не збиралися до Храму, натомість робили щось, для чого треба було діждатися черги. Він почув стукіт монет і підійшов ближче.

Черга просувалася до блискучої металевої машини.

Якийсь чоловік кинув монетку в пашу сталевого тигра. Машина замуркотіла. Чоловік натиснув кнопки, відлиті у вигляді звірів і демонів. Тоді заблимали вогники вздовж звивистих тіл двох нагів[52], священних зміїв, що обрамлювали прозорий перед машини.

Він підібрався ще ближче.

Чоловік смикнув за важіль збоку машини, відлитий у вигляді риб’ячого хвоста.

Нутрощі машини сповнило божественне голубе сяйво; змії червонясто запульсували; заграла тиха музика; у світлі з’явилося та з шаленою швидкістю закрутилося молитовне колесо.

Чоловік мав блаженний вираз обличчя. За кілька хвилин машина вимкнулася. Він укинув ще монету й знову смикнув важіль, змусивши кількох осіб ближче до кінця черги чутно ремствувати — мовляв, це вже його сьома монета, а день же спекотний, а інші ж теж чекають, щоб замовити молитву-другу, і взагалі, чом би йому не піти всередину й не віддати такої великої пожертви просто в руки жерцям? Хтось відповів, що той чоловічок, запевне, чимало нагрішив. Заходилися вгадувати, що ж саме він може відмолювати. Це супроводжував неабиякий регіт.

Побачивши в черзі кількох жебраків, князь і собі в неї став.

У міру просування він зауважив: тимчасом як одні натискали кнопки на машині, другі просто вкидали якийсь металевий диск у пащу такого самого тигра з протилежного боку корпусу. Коли машина завершувала роботу, диск випадав у чашу, і власник його забирав. Князь наважився порозпитувати. Звернувся до чоловіка, котрий стояв перед ним:

— Чому це дехто має якісь власні кружальця?

— Бо зареєструвались, — відказав той, не обертаючись.

— У Храмі?

— Так.

— Он воно що.

Почекавши з півхвилини, він запитав знову:

— А нереєстрові, як хочуть оцим скористатися, тиснуть кнопки?

— Так, набирають ім’я, фах і адресу.

— Ану ж хтось нетутешній, як-от я?

— Маєш додати ще й назву свого міста.

— Ану ж хтось неписьменний, як-от я, що тоді?

Чоловік обернувся.

— Тоді, мо’, ліпше помолися по-старому, а пожертву віддай просто в руки жерців. Або ж зареєструйся, і матимеш власне кружальце.

— Ясно, — мовив князь. — Так, слушно кажеш. Маю це трохи обметикувати. Дякую.

Він вийшов із черги й рушив круг фонтана туди, де на стовпі висів знак Шила. Відтак опинився на Ткацькій вулиці.

Тричі питав вітрильника Янаґґу[53], утретє — у низькорослої жіночки з могутніми руками й вусиками, що сиділа, схрестивши ноги, і плела килимок у своїй ятці під низьким звисом даху того, що колись, либонь, було стайнею та й досі нею пахло.

Вона проричала йому, куди йти, але спершу обдивилася з ніг до голови та з голови до ніг несподівано гарними оксамитово-карими очима. Він пішов, як вона сказала, пробрався зиґзаґом проходу між будинками, спустився сходами, що притулилися ззовні до стіни п’ятиповерхівки, і дістався дверей, які вели в підвальний коридор. Там було вогко й темно.

Постукав у треті двері зліва, і трохи згодом вони відчинилися.

Чоловік утупився в нього:

— Чого?

— Можна ввійти? Маю досить-таки невідкладну справу...

Той хвильку повагався, тоді ледь кивнув і відступив убік.

Князь пройшов повз нього в комірчину. На підлозі, перед табуреткою, що на неї чоловік знову всівся, був розкладений великий шмат парусини. Хазяїн жестом припросив князя сісти на другу табуретку з наявних двох.

Чоловік був невисокий на зріст і широкий у плечах; волосся мав білосніжне, а на зіницях уже помітні були перші димчасті ознаки катаракти. Руки були смагляві й загрубілі, суглоби пальців — вузлуваті.

— Чого? — повторив він.

— Ян Ольвеґґ, — сказав гість.

Старечі очі спершу розширилися, а тоді звузилися в щілинки.

Чоловік зважив на долоні ножиці.

— «Далеченька путь до Тіпперері»[54], — мовив князь.

Старий витріщився й раптом усміхнувся.

— «Коли серце там», — відповів він, поклавши ножиці на верстат. — Скільки літ, скільки зим, Семе?

— Я згубив лік рокам.

— І я. Але десь сорок — сорок п’ять років ми не бачилися? Чимало пивця утекло відтоді, га?

Сем кивнув.

— Не знаю, з чого й почати... — мовив хазяїн.

— Насамперед скажи, чому «Янаґґа»?

— А чом би й ні? Звучить якось щиро, по-робітничому. Сам же ти як? Досі ото князюєш?

— Я — досі я. І коли мене кличуть, то й досі Сіддгартхою.

Вітрильник пирхнув.

— Ще й Ув’язнювачем Демонів. Гаразд. А що статки твої до вбрання геть не пасують, доходжу висновку: ти, як завжди, розвідуєш обстановочку.

Сем кивнув:

— І натрапив на багато всякого незрозумілого.

— Атож, — зітхнув