Володар Світла - Роджер Желязни
Пройшовши крізь ці двері, князь опинився в багато оздобленій капличці. Над вівтарем-пультом жеврів екран, оперезаний бронзовим нагом із власним хвостом у зубах.
Жрець тричі вклонився.
— Чолом тобі, правителю всесвіту, найможніший із чотирьох божих чинів і вісімнадцяти райських воїнств. Із пупа твого пнеться лотос, руки твої збурюють океани, ноги твої за три кроки...
— Підтверджую, правду речеш, — перервав його Брахма. — Благословлено тебе й почуто. А тепер іди собі.
— ?
— Саме так. Сем, без сумніву, платить тобі за приватну розмову, хіба ні?
— Владарю...
— Годі! Геть!
Жрець похапцем уклонився й вийшов, зачинивши за собою стелаж.
Брахма вивчав Сема, одягненого в темні джодпури[59] й каміз[60] кольору небесної блакиті, із синьо-зеленим земельським тюрбаном на голові, підперезаного тьмяним залізним ланцюгом, на якому висіли пусті піхви.
Сем і собі вивчав свого візаві, що стояв на чорному тлі в пір’яній накидці поверх легкого кольчужного комбінезона. Під горлом накидку тримала застібка з вогняного опалу. На голові Брахма мав пурпурову корону, де пульсували аметисти, а в правиці держав берло, увінчане дев’ятьма таланними самоцвітами. Очі його парою плям темніли на темному виді. Десь поза ним лагідно бренькала віна.
— Сем? — мовив він.
Сем кивнув.
— От силкуюся вгадати, хто ти насправді, владарю Брахмо. Мушу визнати, що не можу.
— Саме так і годиться, — сказав Брахма, — коли ти — бог, який був, є і завжди буде.
— Гарне в тебе вбраннячко, — зауважив Сем. — Нічогеньке таке.
— Дякую. Мені важко повірити, що ти досі живий. Я тут перевірив — а ти ж півстоліття не звертався по нове тіло. Ризикуєш...
Сем знизав плечима.
— Життя сповнене ризику, випадковості, непевності...
— Правда, — погодився Брахма. — Прошу, візьми стільця й сідай. Улаштовуйся зручніше.
Сем так і зробив. Коли знову підвів очі, Брахма вже сидів на високому престолі, вирізьбленому з червоного мармуру, над яким нависав балдахін такого ж кольору.
— На вигляд не вельми зручно, — зауважив гість.
— Поролонова подушка, — відповів, усміхнувшись, бог. — Кури, якщо хочеш.
— Дякую.
Сем видобув із кисета на поясі люльку, дбайливо її натоптав і розкурив.
— Що поробляв увесь цей час, — спитав бог, — відтоді, як полишив небесне сідало?
— Плекав власні сади[61], — відказав Сем.
— Таких нам якраз бракувало в секції гідропоніки. Власне, і тепер твоя поміч нам навряд чи завадила б. Розкажи-но більше про своє перебування серед людей.
— А, таке... Полюю на тигрів, сварюся із сусідніми царками за кордони, тримаю в тонусі гарем, бавлюся ботанікою... Живу собі потроху. Сили мої вже не ті, і я знову хочу назад свою молодість. Та, як я зрозумів, щоб її повернути, мушу пройти проціджування мізків. Чи це правда?
— Певною мірою.
— І навіщо, дозволь запитати?
— Щоб верх взяло над злом добро[62], — з осміхом мовив бог.
— Припустімо, я злий, — почав Сем. — Як саме наді мною візьмуть верх?
— Тобі доведеться відробити свій кармінний тягар у нижчій подобі.
— А чи не пам’ятаєш, бува, конкретних цифр — відсотка тих, над ким беруть верх, проти тих, хто бере?
— Я-то всезнавець, ти й не сумнівайся, — відказав Брахма, позіхаючи й прикриваючись берлом, — але, правду кажучи, саме ці цифри підзабув.
Сем пирхнув.
— То, кажеш, у Небеснім Місті є вакансія садівника?
— Так, — підтвердив Брахма. — Не хочеш спробувати?
— Та й не знаю. Може, і так.
— А може, і ні, га?
— А може, і ні, — погодився Сем. — За давніх часів цього воловодіння з мізками не було. Якщо хтось із Перших хотів поновлення, то оплачував собі тіло й одержував послугу.
— Давні часи вже в минулому, Семе. На порозі нова доба.
— Так можна й подумати, ніби ви прагнули усунути всіх Перших, хто не став до ваших лав.
— У пантеоні вистачить місця багатьом, Семе. Знайдеться й тобі ніша, якщо ти тільки захочеш її посісти.
— А якщо ні?
— Тоді подавай заявку на тіло в Палаті карми.
— А якщо я оберу божественність?
— Тоді твого мозку не зондуватимуть. Кармовладцям звелять обслужити тебе швидко та якісно. Пришлють летючу машину, яка забере тебе на Небеса.
— Від такого хоч-не-хоч замислишся, — визнав Сем. — Я досить-таки люблю цей світ, хай він і борсається в темній добі. З другого боку, ця любов ніяк не допоможе мені насолоджуватися всім тим, чого я бажаю, якщо мене приречуть на справжню смерть або блукання джунглями в мавпячій подобі. Та не надміру я люблю й штучну досконалість, таку, що панувала на Небесах, коли я був там востаннє. Дай-но пометикую хвильку.
— Вважаю цю нерішучість проявом зарозумілості, — заявив Брахма. — Коли вже зробили аж таку пропозицію...
— Знаю, і, либонь, на твоєму місці вважав би так само. Але якби я був богом, а ти — мною, то, поза сумнівом, я б милосердно помовчав трохи, поки людина обдумує рішення чималої ваги щодо свого життя.
— Семе, але ж ти й варивода! Хто б іще змусив мене чекати, коли його безсмертя висить на волосині? Ти ж не надумав, бува, зі мною поторгуватися?
— Ну, у моїй сім’ї завжди вміли продати слона, і я таки дуже прагну дечого.
— І чого ж?
— Відповідей на кілька запитань, які вже давненько не дають мені спокою.
— А саме?
— Як ти знаєш, понад століття тому я припинив ходити на засідання старої Ради, бо вони перетворилися на довжелезні збіговиська, де ухвали свідомо відкладали та які стали насамперед приводом для Гулянки Перших. Не те щоб я був проти гулянок. Власне, півтораста років я їх відвідував, аби тільки знову хильнути добрячого земного бухла. Та мені здавалося, що нам слід щось робити з пасажирами, а так само з нащадками наших численних тіл, замість кинути їх напризволяще в лихому світі на шляху назад у дикунство. Мені здавалося, що нам, членам екіпажу, слід допомагати їм, прилучати до корисних технологій, які ми зберегли, замість вибудовувати собі неприступний рай,
