Рекурсія - Блейк Крауч

Коли він обертається до стійки, перед ним стоїть барменка.

— Що це за місце, Тоню? — запитує він, але губи якісь незвичні, і слова вимовляються мляво, незграбно.

— Сер, по-моєму, вам недобре.

Він відчуває, як у голові, десь за очима, щось розслаблюється.

Відпускає його.

Баррі дивиться на свій келих. Тоді на Тоню.

— Вінс проведе вас до номера, — каже вона.

Баррі сповзає з табурета, легенько погойдуючись, обертається і зустрічається з мертвотним поглядом лисого із забігайлівки. На шиї в нього вигадливе татуйовання у формі жіночих рук, що зімкнулися на горлі.

Баррі тягнеться по пістолет, але тепер це однаково, що ворушити рукою в сиропі, а Вінс уже обмацує його під пальтом, спритно знімає наплічну кобуру зі службовим пістолетом і запихає за пояс своїх джинсів.

Потім дістає з внутрішньої кишені телефон і кидає його Тоні.

— Поліція Нью-Йорка, — нерозбірливо белькоче Баррі.

— І я колись там працював.

— Що це за місце?

— Скоро знатимеш.

Баррі відчуває нудоту.

Вінс хапає Баррі попід руку і тягне до ліфтів за стійкою реєстрації.

Він натискає на кнопку і заштовхує Баррі в кабіну.

Потому Баррі клигає готельним коридором, а все немовби розпливається в повітрі.

Ноги плентають по м’якому червоному килиму, повз нього пропливають канделябри на стінах, із допотопних ламп ллється підсліпувате світло минулих епох і падає на дерев’яні панелі.

У світлі з протилежної стіни тінню відбивається на дверях номер — 1414 — і нібито повільно обертається навкруг дверного вічка, описуючи неквапливі вісімки.

Вони ввалюються в номер.

Вінс штовхає Баррі на величезне ліжко з балдахіном, той падає і скручується в позі зародка.

У свідомості, що згасає, майнула думка: «Розвели як останнього лоха!»

Двері в номер з ляском зачиняються.

Баррі один, не в змозі навіть ворухнутися.

Вогні засніженого міста сочаться крізь прозору штору на скляній стіні, і останнє, що бачить Баррі перед тим, як знепритомніти, — блискучі трикутники вікон у хмарочосі Крайслера, що діамантами світяться в завірюсі.

* * *

У роті пересохло.

Болить ліва рука.

Довкілля помалу яснішає.

Ремені стягують кісточки та зап’ястки, один ремінь — на поясі, другий — на грудях. У лівому передпліччі катетер — від нього й біль, — поряд металева крапельниця на колесах. Від неї до катетера відходить пластикова трубочка.

Біля стіни навпроти нього — комп’ютерний термінал і різне медичне обладнання, серед іншого тут (і це його дуже занепокоїло) колісна тумбочка з реанімаційним набором. У ніші в дальньому кутку кімнати — схожий на велетенське яйце білий гладенький предмет із під’єднаними трубками і дротами.

На табуреті біля крісла сидить чоловік, якого Баррі бачить вперше в житті. Довга скуйовджена борода, сині очі, що світяться розумом, — і якась незатишна напруженість.

Баррі намагається розтулити рот, але він ще надто млявий, щоб щось вимовити.

— Ще млоїть?

Баррі киває.

Чоловік натискає на кнопку на крапельниці.

Баррі бачить, як по трубці в катетер починає струміти прозора рідина.

Приміщення світлішає. Баррі відчуває приплив бадьорості, ніби зробив ковток еспресо, та разом зі свідомістю з’являється і страх.

— Краще? — запитує чоловік.

Баррі хоче кивнути, але не може ворухнути головою.

— Я поліціянт, — каже він про всяк випадок.

— Знаю. Я взагалі багато чого знаю про вас, детективе Саттоне, зокрема й те, що вам страшенно пощастило.

— Чому ви так кажете?

— З огляду на ваше минуле я вирішив, що не вбиватиму вас.

Чи має Баррі радіти з цього приводу? А чи цей чоловік просто грається з ним?

— Хто ви? — запитує Баррі.

— Це не суттєво. Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти. І якщо ви не проти, — продовжує ввічливо чоловік, але ця ґречність, хоч як дивно, тільки насторожує, — перш ніж почати, я поставлю вам кілька запитань.

Розум Баррі щохвилини яснішає, у пам’яті спалахує останній спогад: неслухняні ноги клигають по килиму… готельний номер 1414… — і все знову стає на місця.

— Ви їздили до Джо та Френні Берманів як офіційна особа? — запитує чоловік.

— Звідки ви знаєте, що я там був?

— Так чи ні?

— Ні. Я вдовольняв свою цікавість.

— Хтось із ваших колег чи начальства знав про вашу поїздку до Монтока?

— Ніхто.

— Ви з кимось обговорювали свій інтерес до Енн Восс Пітерс і Джо Бермана?

У неділю Баррі згадував про них і СХП у розмові з Ґвен, але він більш ніж певен, що про це ніхто не знає. І Баррі каже:

— Ні.

На смартфоні в Баррі активовано застосунок, що відстежує місцеперебування.

Важко сказати, скільки часу він був непритомний, а якщо припустити, що зараз ще ранок вівторка, то його відсутність на роботі можуть не помічати й до вечора, до якого ще не одна година. Це в теорії. Зустрічей на сьогодні — жодних. Ні посиденьок у барі, ні спільних вечер. Може збігти і день, і два, поки в когось виникне підозра, що він прогулює не просто так.

— Мене шукатимуть, — попереджає Баррі.

— Вас у житті ніхто не знайде.

Він глибоко вдихає, намагаючись приборкати паніку, що наростає. Треба за допомогою самих лише слів і логіки переконати цього типа, щоб звільнив його.

— Я не знаю, хто ви такий, — каже Баррі. — І я гадки не маю, що тут відбувається. Але якщо зараз відпустите мене, то більше жодного слова не почуєте про мене. Можу поклястися!

Тип підводиться з табурета і йде через усю кімнату до комп’ютерного термінала. Спинившись перед величезним монітором, він клацає по клавішах. І за мить Баррі відчуває, як апарат, закріплений у нього на голові — хай би що то було, — починає дзижчати, ледь чутно, мов москіт над вухом.

— Що це? — знову питає Баррі, пульс у нього частішає, а страх паралізує здатність міркувати. — Що ви від мене хочете?

— Я хочу, щоб ви описали день, коли востаннє бачили живою свою дочку.

Сліпуча яра лють поймає Баррі, він усім тілом напружується під шкіряними ременями і щосили намагається підвести закріплену голову. Риплять кріплення. Та голова не зрушується ні на йоту. Намистини солоного поту вкривають обличчя, роз’їдають очі, а він не може навіть їх повитирати.

— Я вб’ю тебе, — погрожує Баррі.

Тип нахиляється до нього. Його обличчя зупиняється за лічені сантиметри від Баррі. В його очах — холодний синюватий вогник. Баррі чує запах дорогого парфуму, дихання віддає кислинкою присмаженої кави.

— Не сприйміть це як знущання, — каже тип. — Я хочу вам допомогти.

— Та пішов ти!

— Це ви прийшли у мій готель.

— Хто б сумнівався! І ще ви намуштрували Джо