Рекурсія - Блейк Крауч

Він робить глибокий вдих і каже собі подумки: «Ти — Баррі Саттон. Ти їдеш потягом з Монтока у Нью-Йорк. Твоє минуле — це твоє минуле. Його не змінити. Реальність — вона тут і зараз. Оцей потяг. Холод віконного скла. Дощ по той бік вікна. І ти. Можна логічно пояснити хибні спогади і те, що сталося з Джо, з Енн Восс Пітерс. Усе можна пояснити. Це просто загадка, яку потрібно розгадати. А ти якраз великий спец по загадках».

Але ні, все це лажа.

Бо насправді Баррі наляканий, як ніколи в житті.

* * *

Уже запівніч Баррі виходить на Пенсільванському вокзалі. З рожевого неба падає сніг, вулиці вже засипало на добрий дюйм.

Баррі підіймає комір, розкриває парасольку і рушає на північ від 34-ї вулиці.

Дороги і тротуари порожні.

Сніг приглушує шуми Мангеттену, і зараз тут незвично тихо.

П’ятнадцять хвилин швидким кроком — і Баррі вже аж на перехресті Восьмої авеню та Західної 50-ї вулиці, тоді повертає на схід, переходить дорогу. Кусючий вітер зі снігом дме в обличчя, і Баррі затуляється від нього парасолькою, як щитом.

На Лексингтон-авеню він спиняється, щоб пропустити три снігоочисних машини. На протилежному боці дороги червоним неоном виблискує вивіска:

Ресторан Мак-Лахлана

Сніданок

Обід

Вечеря

7 днів на тиждень

24 години на добу

Баррі переходить дорогу, зупиняється під вивіскою та дивиться, як падає підсвічений червоним сніг.

Напевне, це і є та сама забігайлівка, про яку казав телефоном Джо.

Він гуляє майже сорок хвилин і вже починає хапати дрижаки. Черевики промокли від снігу.

Минувши ресторан, Баррі проходить повз нішу, де, обхопивши ноги і гойдаючись туди-сюди, сидить безхатько та бурмоче щось під ніс.

Далі винний підвальчик, алкогольна крамниця, банк і бутик — на ніч усе закрите жалюзі.

Ближче до кінця кварталу Баррі зупиняється перед чорним з’їздом до підземного паркінгу під будівлею в неоготичному стилі, яку втиснули між двома хмарочосами зі сталі та скла.

Опустивши парасольку, Баррі крокує доріжкою в ледь освітлений морок підземелля. За сорок кроків доріжка упирається в гаражні двері з армованої сталі. Поруч панель із клавіатурою для введення коду, вгорі — камера відеоспостереження.

От лайно! Ну, значить, на сьогодні баста! Він повернеться сюди завтра, постежить за виходом, і коли хтось прийде, спробує його зловити, або…

Раптом лунає скрегіт механізму. Від цього звуку в Баррі завмирає серце. Він озирається на гаражні двері — ті повільно підіймаються над землею. На бруківку лягає смуга світла, вона тягнеться, тягнеться, уже дісталася мисків промоклих черевиків Баррі.

Піти?

Лишитися?

Не факт, що йому сюди треба.

Двері піднялися до половини і рухаються далі, по той бік — нікого.

Баррі вагається, тоді переступає поріг і опиняється на невеличкій підземній стоянці з дюжиною запаркованих автомобілів.

Його кроки відлунюють від бетону, над головою світять галогенні лампи.

Він бачить ліфт, а коло ліфта — двері, найімовірніше, до сходового майданчика.

Над ліфтом спалахує світло.

Дзенькає дзвоник ліфта.

Баррі ховається за «Лінкольн» і дивиться через тоноване лобове скло, як відчиняються ліфтові двері.

Ліфт порожній.

Що це, в біса, таке?

Якого чорта він сюди приперся? Все це не має жодного стосунку до тих справ, які Баррі веде, і злочинами тут, як він розуміє, навіть не пахне.

Якщо чисто формально, це він вдирається в приватний простір.

Та ну його!..

Стіни в ліфті гладенькі, безликий метал. Напевне, ним керують ззовні.

Двері зачиняються.

Ліфт їде вгору.

Серце в Баррі калатає.

Баррі двічі глитає, щоб не закладало вуха, і за тридцять секунд ліфт зі здриганням зупиняється.

Перше, що чує Баррі, коли двері розчиняються, — Майлз Девіс[22], одна з його неймовірних медитативних композицій Kind of Blue. Вона самотньою луною розлітається по просторому приміщенню, імовірно, фоє цього готелю.

Баррі ступає з ліфта на мармурову підлогу. Куди не глянь, всюди темне, похмуре дерево. Шкіряні дивани, чорні лаковані стільці. Запах сигарного диму в повітрі.

В усьому цьому є щось позачасове.

Якраз навпроти порожня стійка реєстрації, за нею — старомодний стелаж для поштових відправлень, яким коли й користувалися, то в іншу еру. На цеглі зверху вибито вензель з двох літер: Г. С.

Ніжно дзенькають кубики льоду, вдаряючись об стінки скляної посудини, а потім Баррі чує голоси. Вони долинають від бару, що притулився біля ряду вікон. Двоє чоловіків на табуретах зі шкіряними сидіннями бесідують, а барменка в чорній жилетці протирає склянки.

Баррі рушає до бару, запах сигарного диму сильнішає, у повітрі з’являється димовий серпанок.

Баррі вилазить на один з табуретів, спирається на стійку — добротну, з червоного дерева. Будівлі та вогні, які він бачить за вікном, огорнуті білою млою.

Підходить барменка.

Вона прекрасна — темні очі та волосся з передчасною сивизною, заколоте дерев’яними паличками. На бейджику напис: ТОНЯ.

— Що п’єте? — цікавиться Тоня.

— Віскі маєте?

— Якийсь конкретно?

— На ваш вибір.

Вона відходить, щоб хлюпнути йому віскі, а Баррі зиркає на двох чоловіків, які потягують бурбон за кілька місць від нього. На стійці між ними стоїть вже до половини спорожнена пляшка.

Тому, який ближче до нього, на вигляд сімдесят із гаком. Рідке сиве волосся, страшна худина. Не інакше як смертельно хворий. У руці сигара, від якої спірально здіймається дим. Пахне дощем, що випав у пустелі.

Другий віком ближчий до Баррі: невиразне, чисто виголене обличчя, втомлений погляд. Він запитує старшого:

— Аморе, давно ви тут?

— Та вже із тиждень.

— Дату призначили?

— Ну, на завтра.

— Серйозно? Вітаю.

Вони цокаються.

— Нервуєте? — питає молодий.

— Як сказати… весь час про це думаю. Але можете бути певні, підготують вони вас як слід.

— Це правда, що все без анестезії?

— На жаль, саме так. Коли ви приїхали?

— Вчора.

Амор знову згадує про сигару.

Приходить Тоня, ставить перед Баррі віскі на серветці із золотим написом: «Готель „Спомин“».

— Уже вирішили, що робитимете після повернення? — питає молодший.

Баррі пригублює свій скотч. Нотки хересу, карамелі, сухофруктів.

— Маю кілька ідей. — Амор підіймає сигару. — Покінчу із цим. — Киває на віскі. — Зменшу те. Колись я був архітектором, відмовився від одного проекту, а потім довго шкодував. Він міг би стати моїм magnum opus. А ти?

— Не знаю. Мені якось неспокійно…

— Чому?

— Це ж егоїзм, хіба не так?

— Це наші спогади. І більш нічиї. — Амор вихиляє келих. — Піду я краще похроплю. Завтра великий день.

— Так, і я піду.

Чоловіки підводяться, тиснуть руки та бажають один одному удачі. Баррі