Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Б’янко, — гукає він, — Б’янко, виходь!
Біля дверей до гальюна широкий вибір нероб-аристократів і пияків, що перегородили прохід порожніми пляшками і склянками, та ще посиденьки кокаїністів, кристалічні пташки пурхають у хащі ніздрів з вістря рубіново-золотого кинджала. Слотроп протискується крізь натовп, налягає на двері і гукає Маргериту.
— Іди геть.
— А ти не виходь. Тільки мене впусти.
— Я знаю, хто ти.
— Благаю тебе.
— Дуже розумно з їхнього боку, підіслали тебе, як бідолашного Макса. Але тепер нічого не вийде.
— Я з Ними покінчив. Присягаюся. Ти мені дуже потрібна, Ґрето. — Дурня. Нащо вона йому?
— Тоді тебе вб’ють. Іди геть.
— Я знаю, де Б’янка.
— Що ти з нею зробив?
— Ну, просто… впусти. — Ціла хвилина тиші, а тоді впускає. Кілька роззяв також намагаються пропхатися, але він грюкає дверима і знову замикає. На Ґреті сама чорна сорочка. Високо на стегнах мазки кучериків волосся. Обличчя біле, постаріле, вимучене.
— Де вона?
— Ховається.
— Від мене?
— Від Них.
Швидко на нього блимає. Надто багато дзеркал, бритв, ножиць, світла. Надто біло.
— Але ти один із Них.
— Та годі тобі, ти ж добре знаєш, це не так.
— Так. Ти вийшов з річки.
— Це тому, що я туди упав, Ґрето.
— Значить, то Вони тебе туди кинули.
Слотроп дивиться, як вона нервово крутить пасма волосся. «Анубіс» похитується, але Слотропова нудота здіймається не зі шлунка, а з голови. Вона починає говорити, і нудота його заповнює, сяюче болото чорної нудоти…
□□□□□□□
Чоловіки завжди просто приходили і казали, ким їй бути. Інші дівчата її покоління росли, питаючи: «Хто я?» Для них то було питання болю і боротьби. Для Ґретель це взагалі не було питанням, у неї було стільки особистостей, аж не знала, що з ними робити. Деякі з цих Ґретель — хіба начерки на поверхні, інші — глибші. Багато з них — надзвичайно обдаровані, це й антитяжіння, пророчі сни… їхні обличчя сяють у повітрі, оточені коматичними образами: саме світло, по суті, сльози плакальниці, що ридає у такий своєрідний спосіб, поки вона проноситься крізь механічні міста, метеоритні стіни спадають у повітря складками, всі заглибини й очниці порожні, гола кістка, а навколо всього цього сяє чорнотою невиразна тінь… або застигає у викличних позах, довгі шати, пацьорки й алхімічний знак, зі шкіряних шоломофонів, підбитих по колу, як шолом велосипедиста, звисають вуалі, виблискують вежі та обсидіанові спіралі, видно ремені приводів і вали, дивні коридори для дирижаблів, що прокладають собі шлях попід арками, так велично, повз заслінки і велетенські плавники у міському тумані…
У «Weisse Sandwüste von Neumexiko[490]» вона грала пастушку. Найперше її запитали:
— Верхи вмієш?
— Аякже, — відповіла вона, хоча за все своє життя коня бачила лише під час війни, і то не ближче, як з придорожнього рову, але їй була потрібна робота. Коли ж настав час сідати у сідло, навіть не подумала боятися тварини поміж своїх стегон. То був американський кінь на ймення Змій, і хай би як його тренували, він запросто міг понести або навіть убити її, але на екрані вони гарцювали, сповнені Стрілецького запалу, Ґретель та її жеребець, і з її обличчя не сходила усмішка.
Вона скидає одну з вуалей, тонкий білий накип, пекучий осад недавньої ночі в Берліні.
— Поки ти спав, я пішла з дому. Вийшла на вулицю, босоніж. Побачила труп. Чоловіка. Тижнева сива щетина, сірий старий костюм… — Лежав за стіною нерухомо і дуже біло. Вона лягла біля нього, обвила руками. Був мороз. Труп покотився до неї, замерзлі складки одягу навіть не стріпнулися. Відчула, як колюча щетина трупа дряпає їй обличчя. Запах — не гірший, ніж холодне м’ясо з морозильника. Вона пролежала в його обіймах до ранку.
— Розкажи, як у твоєму краї. — Що її збудило? Кроки на вулиці, гуркіт вранішнього екскаватора. Заледве чула свій втомлений шепіт.
Труп відповів: «Ми живемо дуже глибоко під чорним болотом. Багато днів дороги». — Хоча їй важко було ворушити руками й ногами, так, наче була лялькою, але могла говорити і думати все, що заманеться.
Якоїсь миті вона ще запитала — не лише словами, — чи саме так може почуватися її м’який розум під пальцями Тих, хто…
«М-м, тут затишно. Час від часу у Них можна чимось поживитися — далеким громом, натяком на обриси якогось вибуху, що дійшов сюди крізь товщу землі над головою… але ніколи нічого близько. Все настільки темно, що речі буквально світяться. Ми літаємо. Сексу нема, але є фантазії, навіть багато таких, які пов’язуємо з сексом… якими раніше ми модулювали його енергію…»
У ролі пришелепуватої дебютантки Лотте Люстіґ вона опинилася серед потопу, її, вбрану прибиральницею, несло вниз річкою у ванні із заможним баламутом Максом Шлепціґом. Мрія всіх дівчат. Фільм мав назву «Jugend Herauf[491]!» (зрозуміло, невимушена алюзія на популярну в ті часи фразу «Juden heraus[492]!»). Насправді, всі сцени у ванні — комбіновані зйомки, їй ніколи не довелося бути у ванні з Максом на річці, все це робили дублери, а в остаточній версії залишився лиш дуже розмитий загальний план. Постаті затемнені та спотворені, схожі на мавп, світло дуже химерне, наче вся сцена викарбувана на темному металі, скажімо, на свинці. Дублером Ґрети був італійський каскадер на ім’я Блаццо у довгій білій перуці. Якийсь час у них був роман, але Ґрета не йшла до нього в ліжко, поки він не одягав перуки!
На річці періщить дощ: щораз гучніше лунає шум порогів, досі їх не видно, але вони реальні та невідворотні, тож обидва дублери відчувають дивний, щемкий страх, ось вони вже й справді розгубилися, і на березі поза тонкими сірими карлючками верболозу нема жодної камери… вся команда, звукооператори, постановники, головні освітлювачі поїхали… або й не приїжджали… і що це принесло течією, що гупає у нашу білосніжну мушлю? а що це за глухий і тупий удар?
Б’янка зазвичай срібна або взагалі не має кольору: тисячу разів знята, проціджена крізь скло, розвернута туди й назад лінзами з фіолетовим полиском подвійних і потрійних «Protar», «Schneider Angulon», «Voigtländer Collmear», «Steinheil Orthostigmat», «Gundlach Turner-Reich» 1895 року. Для Ґрети це щоразу доньчина душа, невичерпна душа… Шарф єдиного дитяти, заправлений на талії, завжди термосить вітер. Назвіть її продовженням
