Мертва голова - Олександр Романович Бєляєв

Якось у вагоні підземної залізниці Сполдінг почув розмову про удачу письменника-гумориста, який однією книжкою нажив собі велике багатство. Сполдінг сам читав цю веселу книжку й від душі сміявся. Але ж у нього, Сполдінга, нема літературного хисту. Через кілька днів він прочитав про людину, що нажила, незважаючи на кризу, мільйони на патентованому засобі для росту волосся. А винайти такий чи подібний до нього засіб — не так легко, цього швидко не зробиш. В іншій газеті повідомлялося про колосальні заробітки знаменитого комічного кіноартиста Престо. На жаль, у Сполдінга не було й артистичного таланту.

Втомлений, роздратований, з важким тягарем денних невдач і образ, пізно ввечері повертався Сполдінг додому. Ходив по вузькій кімнаті з вікном у двір і слухав, як за стіною хтось тужливо грав на якомусь невідомому інструменті. Звуки нагадували то флейту, то скрипку, то людське контральто.

Ці звуки дратували Сполдінга. Незрозумілим був тембр, незрозуміла мінлива мелодія — то чаруюча, прекрасна, то жахлива, безглузда. Незрозумілими були, як і вчора ввечері, несподівані переходи музикальних звуків у кулеметну стрілянину, яка, проте, дуже швидко припинилася. Незрозумілим, нарешті, був виконавець. Учень не міг так блискуче грати ці технічно складні речі, артист не міг виконувати музикальні дурниці, дивні і змістом, і формою.

Вже кілька днів ці звуки інтригують і турбують Сполдінга. Треба спитати в хазяйки будинку, хто поселився в сусідній кімнаті. І сьогодні за стіною після співучої скрипкової мелодії раптом почувся пекельний скрегіт заліза, свист, верещання.

Сполдінг постукав у стіну. Звуки замовкли.

Стукають…

— Увійдіть.

У прочинених дверях з’явилась висока червонощока сорокарічна хазяйка пансіону. Не входячи в кімнату, вона сказала:

— Пробачте, містер Сполдінг. Здається, вам заважає ця жахлива музика за стіною? Я скажу вашій сусідці. щоб вона не грала після восьмої години вечора.

— Дякую вам, місіс Адамс, — відповів Сполдінг. — Ця музика справді трохи дратує мене. Але я не хотів би перешкоджати сусідці, якщо для неї ці звукові феномени не забава, а робота. Я можу приходити додому пізніше…

— О ні, ні! Я неодмінно скажу міс Бульвер. Вона страшенно молода… тобто я хотіла сказати: неприпустима оригіналка через свою молодість… Винахідниця! — з помітним презирством закінчила місіс Адамс свою атестацію.

Сполдінг зацікавився.

— Оригіналка? Винахідниця? І що ж вона винаходить? Та ввійдіть у кімнату, місіс Адамс!

Але місіс Адамс не так була вихована, щоб заходити в кімнату холостяка. Вона лишилась біля дверей..

— Дякую, але я поспішаю, — відповіла вона. — Я не хочу сказати нічого поганого про міс Бульвер, але всі ці винахідники трохи теє… — І Адамс покрутила біля лоба товстим пальцем з двома обручками. — Вона каже, що нібито створює таку пісеньку, від якої заплаче весь світ: і немовля, і столітній старик, і щаслива наречена, і життєрадісний юнак, навіть коти й собаки. Вона так і сказала: «І тоді я буду Королевою сліз» — це її власні слова, я нічого не додаю.

Місіс Адамс покликали, вона вибачилась, подарувала на прощання Сполдінгу посмішку й вийшла.

… На другому поверсі була широка засклена веранда, що виходила в садок з чахлими деревцями й двома клумбами. Ця веранда була своєрідним клубом для мешканців місіс Адамс. Тут стояли столики, плетені меблі, штучні пальми в кутках, горщики з квітами на підвіконнях і клітка з зеленим папугою, улюбленцем господині. Вечорами тут грали в шахи й доміно, базікали, танцювали під грамофон, читали, газети, інколи пили чай.

Досі Сполдінг не відвідував цього клубу, де збиралися дрібні службовці, кустарі, продавці врознос, невдахи комісіонери й агенти по збуту патентованих засобів, початкуючі письменники, студенти, — дім був великий, мешканці часто змінювались. Тепер Сполдінг зачастив до клубу і тут зустрівся з міс Бульвер. Перш ніж познайомитися, він кілька днів вивчав її. Атестація, що її дала місіс Адамс, зовсім не пасувала до цієї дівчини, анітрохи не схожої на оригіналку, а тим більше на «божевільного» винахідника. Проста, спокійна. Риси обличчя правильні, приємні.

— Ви називаєте себе Королевою сліз? — спитав якось Сполдінг.

Бульвер усміхнулася.

— Я хочу стати нею. І не тільки Королевою сліз, але й Королевою радості, Королевою людського настрою, якщо хочете.

— Примушувати людей плакати або сміятися? Хіба це можливо?

— А хіба зараз цього нема? — відповіла Бульвер визивно. — Хіба ви не зустрічали вразливих, простих людей, які не можуть утриматися від сліз, коли чують звуки траурного маршу у виконанні духового оркестру? І хіба в цих людей не починають ноги самі пританцьовувати під звуки танцювальної музики? Коли ми д0 кінця збагнемо таємницю веселого й сумного, у нас заплачуть і засміються не тільки найбільш сентиментальні й вразливі люди. Ми примусимо танцювати під нашу дудку саме горе, а радість — проливати гіркі сльози.

Сполдінг усміхнувся.

— Так, це видовище гідне богів, — сказав він. — І ви гадаєте, що з цього можна здобувати долари?

— Мій патрон, містер Гоуд, думає, що так. Інакше він би не субсидував, хоч і в дуже скромних розмірах, моїх дослідів.

— Містер Гоуд? Чим же він займається?

— Механічним виробництвом веселощів і суму. Він фабрикант грамофонних пластинок.

І дівчина розповіла Сполдіигу історію своїх ділових відносин з містером Гоудом.

Лючія Бульвер закінчила консерваторію по класу композиції. Вже на останніх курсах консерваторії вона зайнялась теоретичною працею, яка її надзвичайно захопила. Дівчина хотіла збагнути в музиці таємницю прекрасного. Чому до однієї послідовності звуків людина байдужа, друга її дратує, третя полонить?

На ці питання не було відповіді ні в теорії гармонії і контрапункту, ні в творах з естетики і