Мертва голова - Олександр Романович Бєляєв

Звичайно Фесор ішов у ліс на цілий день, і тільки і ввечері всі збиралися біля вогнища за котелком чаю, розповідаючи один одному події дня. За цей час Фесор уже повністю оволодів мовою.

Проте останнім часом з ним діялось щось неладне. Фесор повертався в невизначені години, забирався в свою лабораторію і то сидів нерухомо біля столу, обхопивши голову руками і глибоко замислившись, а то раптом зривався з місця, щось збуджено бурмотів і так швидко опускався по драбині, що Сабатьє щоразу боявся за нього. Старик був страшенно неуважний, на запитання відповідав невлад, інколи навіть не чув їх чи обривав розмову на півслові.

— Зовсім збожеволів старий, — говорив Джон, поглядаючи на Фесора.

Фесор і справді був схожий на божевільного.

Якось він сидів недалеко від дому, уважно розглядаючи в траві якусь комаху; потім раптом підвівся й помчав так, наче за ним гнався ягуар. Він бігав по галявині, мов навіжений, репетуючи на весь, голос:

— Чому вона не хоче брати мою ефіпігеру?

Потім він піймав якусь комаху, квапливо повернувся на своє місце і, кинувши комаху, урочисто вигукнув:

— Взяла, каналія!

Сабатьє підійшов до вченого і обережно запитав його:

— У вас, пане Фесор, здається, якісь неприємності з вашими комахами?

— Неприємності? — відповів повеселілий Фесор. — Я мало не збожеволів, ось які неприємності! Але тепер усе гаразд. Ще одна складна загадка природи розв’язана!

І, влаштувавшись зручніше, він з запалом почав пояснювати.

— Оси — це вчені вбивці. Своїх жертв — турунів, ефіпігер і інших комах — вони вражають отруєним кинджалом жала в нервові центри, після чого комах розбиває параліч. Ці живі трупи оса тягне до себе і складає в кладовці, — таким чином, напохваті завжди є свіжі продукти. Ось ця сама оса, лангедокський сфекс, мало не довела мене до божевілля! Вона вразила свою жертву, ефіпігеру, на моїх очах і, схопивши за вусики, не поспішаючи потягла в свою нірку. Я непомітно підкрався, ножицями обрізав вусики, взяв паралізовану ефілігеру й поклав на її місце іншу, яку щойно спіймав. Оса, що тягнула свою здобич, відчула, коли я перерізав вусики, що ноша стала легшою, і оглянулась. Звичайно, вона дуже здивувалась, побачивши, що замість паралізованої лежить інша, жива ефіпігера. Моя оса не вірила своїм очам і, змочивши передні лапки в роті, почала ними протирати оченята. Пересвідчившись, що це не обман зору, оса почала шукати першу ефіпігеру, а до моєї навіть не доторкнулась, хоча я сам підсовував їй здобич. Чому вона не брала мою ефіпігеру?

— Вам це здалося образливим? — спитав Сабатьє.

— Не образливим, а незрозумілим, чорт візьми! — скрикнув Фесор. — Це суперечило інстинкту. Я був сам не свій, поки не розгадав загадку, яку мені задала оса.

— І в чому ж тут справа?

— В тому, ідо я підклав їй самця. Оса ж, як заразі я пересвідчився, полює на самок, тому що в їх здутому черевці міститься великий запас соковитих яєчок — найкраще харчування для личинок сфекса. Мені треба було за всяку ціну знайти ефіпігеру-самку, поки оса не потягла свою здобич. Ось чому я так бігав по галявині.

Сабатьє зрозумів настрій Фесора. Нез’ясовний відступ від інстинкту, цього закону природи, для Фесора був таким же нестерпним, як для астронома незрозумілі збурення в русі небесних світил. Тепер гармонія космосу й душі Фесора була відновлена. Немов важкий тягар упав з його плечей. Фесор став компанійським і навіть запропонував показати, як він ловить комах.

— Я підсікаю стовбури одного чагарника, з якого крапля за краплею витікає своєрідний клей, а він і є принадою для різних комах. Та ось ви самі побачите.

Фесор «злітав» у своє гніздо й приніс звідти горщечки та палички, які роздав Сабатьє і Джону. Потім учений показав, як змазувати його клеєм листя, віти і навіть мох, старанно прикриваючи ті місця, де розставлено і пастки.

Коли перед вечірнім чаєм усі втрьох прийшли до пасток, Сабатьє відзначив, що вони діють чудово, — змазані листки були густо вкриті найрізноманітнішими комахами.

— Це набагато легше, ніж бігати по галявинах, як лоша. Та мені це вже й важкувато стає.

Фесор нахилився, витяг з клею якесь сонечко й розчавив його між пальцями. Пальці його вмить забарвилися в яскраво-синій колір.

— Ця фарба яскравістю кольору й міцністю перевершує анілінові фарби і має одну чудову властивість… А втім, дозвольте поки що не відкривати вам секрету, — сказав він, про щось подумавши.

Цього дня Фесор був товариським як ніколи. Після чаю з медом він запросив гостей до своєї лабораторії на дереві. В лабораторії витяг з невеликого ящика зразки тканин клаптиками завбільшки двадцять на тридцять сантиметрів кожен.

— Ці клаптики, — промовив учений, — зіткані з волокон рослин чи тварин. Спробуйте. Ніяка шерсть не зрівняється з цими тканинами, такі вони м’які, міцні й теплі. Але в мене є дещо й цікавіше.

І Фесор подав Сабатьє клаптик сірої тканини. Коли Сабатьє поклав тканину на руку, він був вражений. Тканина була така легка й тонка, що здавалась зітканою з павутини.

— Спробуйте-но розірвати її! — усміхаючись сказав Фесор.

Сабатьє спершу обережно потяг тканину, побоюючись, що вона розлізеться від найслабшого натягу. Але тканина не розірвалась. Тоді він потяг сильніше, нарешті рвонув щосили. З таким же успіхом він міг спробувати розірвати залізний лист. Джон також захотів випробувати свою силу, але тканина зовсім не піддавалась. І разом з тим вона була легка й прозора.

— Сам чорт не розірве цієї тканини! — сказав Джон, подаючи клаптик Фесору.

Очі й губи Фесора усміхались. У своєму довгому балахоні він здавався алхіміком, Фаустом двадцятого століття. Помахавши, мов прапором, тканиною, Фесор сказав:

— Я здивую вас