В погоні за іхтіозаврами - Ігор Михайлович Забєлін

Історія, яку я збираюсь розповісти, почалася майже двадцять років тому.

Закінчивши роботу на Чукотці, ми вдвох із товаришем поверталися в Петропавловськ на Камчатці — на основну базу нашої фізико-географічної експедиції. Улаштувалися на невеличкому буксирному катері, який переганяли на Камчатку.

Вийшовши з бухти Емми в Провидінському фіорді, де розташовані селище й порт Провидіння, ми зайшли на Пловер за дозволом вийти в море. Був серпень, але на Чукотці літо таке, що рідко коли можна ходити без тілогрійки чи теплого пальта. З Берингового моря дув холодний вітер, мрячив дрібний неприємний дощ. Та ми не залишали палуби. Над фіордом ширяли великі полярні чайки, на невисоких хвилях погойдувалися кайри, такі жирні, що не могли навіть злетіти й тікали від катерів по воді, швидко-швидко змахуючи маленькими крильцями. Але дивилися ми не на чайок і кайр, а на стадо зубатих китів-кашалотів, які саме ввійшли до фіорду. Вони плавали метрів за п’ятдесят від катера, — мені ще ніколи не доводилося бачити їх так близько, — і ми добре розгляділи цих могутніх чорних звірів із тупими, наче обрубаними мордами.

Потім ми вийшли в море. З погодою нам не пощастило. Не те щоб дуже штормило, але навколо було похмуро, часто мжичило, а мертва хвиля, немилосердно розгойдуючи буксир, просто виснажувала.

Несподівано привітно зустрів нас Тихий океан. Сонце розігнало хмари, тільки-но пройшли ми південну межу Берингового моря — невидиму умовну лінію від Командорських островів до Камчатки.

І відразу ми побачили нових мешканців моря, і, мабуть, найгрізніших — велетенських дельфінів-касаток. Їх гострі спинні плавці, наче перископи підводних човнів, з’являлися з води то попереду, то позаду буксира. Коли касатки пливли майже на поверхні, перед їх чорними—загнутими до хвоста плавцями скипали білі бурунчики. Касатки зовсім не боялися нашого буксира. Іноді вони підпливали впритул до борту, ніби дратуючи нас і пропонуючи помилуватися ними. І хоч якось дивно говорити це, коли йдеться про тварин, які здобули в моряків усього світу славу страшних убивць, але ми все-таки милувалися.

— Біля Командорських островів завжди багато касаток, — сказав капітан нашого буксира. — На островах є лежбища тюленів та котиків — дорогоцінних, майже винищених хутрових звірів, і касатки нападають на них, коли ті спускаються з берега у воду.

Але касатки нападають не тільки на котиків і порівняно смирних тюленів, а й на моржів, озброєних міцними іклами, і навіть на великих, але зовсім беззахисних китів. Зграєю кидаються касатки на цих морських велетнів, вгризаються в них, віддирають від тіла шматки м’яса, а кит, який звик їсти лише дрібних рачків, нічого не може вдіяти — навіть утекти, бо касатки прекрасно плавають і здатні розвивати величезну швидкість.

Не кожна акула кидається на людину, коли та купається в морі. Зате наука знає випадки, коли на великі сталеві вельботи нападали касатки.

Відомий дослідник Антарктиди Роберт Скотт у своєму щоденнику описав один надзвичайно цікавий випадок. Його експедиційне судно зупинилося серед криги. На одну з крижин спустили собак, а фотограф подався робити знімки. Тим часом поблизу з’явилися касатки і… перейшли в наступ. Вони пірнали під крижину, піднімаючи її трохи спинами з одного краю, щоб скинути собак і людину у воду!.. На щастя, і фотограф, і собаки лишилися цілі й неушкоджені.

Що ж до нашого буксира, то для нього касатки були не страшні, і ми могли розглядати їх скільки завгодно. Спини в них темні, майже чорні, а нижня частина тіла світла, мало не біла. Зоологи вважають, що ці два кольори мають маскувальне значення.

Коли касатки підпливали зовсім близько до буксира, ми бачили в прозорій воді їхні хвости, поставлені горизонтально, а не вертикально, як у риб, і тупі, округлі морди з маленькими очицями.

Потім касатки зникли, зникли раптово, і ми навіть не помітили, в якому напрямі.

Океан знову спустів. Вільні від вахти моряки пішли в кубрик. Я, постоявши трохи на палубі, теж зійшов униз.

Дуже втомлює безперервна качка, і під час тривалого плавання, часто навіть удень, хилить на сон. Проспавши години з півтори, я знову вибрався на палубу й пройшов на бак. Сонце вже почало схилятися на захід, його скісне проміння падало на воду, і здавалося, що океан потемнішав і загуснув. Тримаючись за планшир, я дивився вперед і ні про що не думав. Буває такий стан: дивишся на океанську мертву хвилю, на синє небо, яке трохи посвітлішало після полудня, на яскраві сонячні блищики, відчуваєш, як торкається твого обличчя прохолодний вітер, доносячи з берега гострий і свіжий запах зелені, — і нічого тобі в цю мить більше не потрібно.

Мій безтурботний настрій було зненацька порушено: за якийсь кабельтов прямо по курсу судна виник бурун. Глибина під нами була не менш як п’ять кілометрів, і раптом — бурун!

Я скрикнув, і тієї ж хвилини різко застопорилися машини, а з рульової рубки на палубу вискочив капітан. Буксир продовжував по інерції плисти до буруна, що клекотів.

— Що за чортовиння! — вигукнув капітан. — І сонце, ніби навмисне, просто в очі!

З води на секунду виткнулась наче обрубана чорна морда, і ми в один голос закричали:

— Кашалот!

Так, це був кашалот, і заспокоєний капітан зняв мічманку й витер рукавом лоба. Але десь поруч був ще хтось невидимий, і з ним кашалот вів страшну, судячи з усього, смертельну боротьбу. Ми не зразу збагнули: напад це чи захист. Та ось із води метнувся довгий гнучкий батіг і знову зник. Буксир був тепер так близько від місця запеклої сутички, що, незважаючи на сутінки, я розглядів у воді незграбне, дуже велике тіло.

— Кальмар! Велетенський кальмар! — скрикнув я.

І не помилився. Ми були свідками однієї, треба сказати, досить звичайної трагедії. Велетенські кальмари, які часом досягають двадцяти метрів завдовжки, — це, так би мовити, постійний об’єкт промислу для кашалотів. Живуть ці кальмари в океанічних безоднях, на глибині кілька сот метрів, ба навіть кілька кілометрів, проте кашалоти безстрашно пірнають туди й нападають на свою жертву. Таке полювання небезпечне, і на тілі багатьох кашалотів