Мертва голова - Олександр Романович Бєляєв

І ось сьогодні… Бекфорд уже орієнтувався в «дислокації» міжнародних фінансових сил і взявся накидати короткі, але точні накази своїм директорам, агентам, біржовим маклерам, підкупленим чиновникам міністерства фінансів, редакторам газет, коли… він не повірив своїм вухам! — у сусідній кімнаті особистого секретаря почувся непристойний шум, який міг порушити гармонійний план його думок, тим самим завдавши Бекфорду величезних збитків. Услід за шумом пролунав уже зовсім непристойний сміх. Це було рівнозначно бунту, заколоту.

Глава фірми вже простягнув руку до «сигналу тривоги», як раптом двері рвучко відчинились, хвилі безумного сміху заповнили величезний кабінет. На порозі стояв цей негідник Сполдінг у сірому костюмі й солом’яному капелюсі. Бекфорд трохи відкинув назад свою круглу голову і глянув на непрошеного гостя тим ви пробуваним крижаним, пронизливим поглядом, від якого бентежились добре загартовані пройдисвіти і бувалі дипломати.

Сполдінг витримав цей погляд і раптом зробив якусь легку, але неймовірно смішну гримасу, якийсь легкий жест, що надав непереборний комізм усій фігурі, і сказав лише одну фразу. Зараз Бекфорд не міг навіть згадати її — щось цілком несподіване, абсолютно невідповідне місцю й часові, але, можливо, тільки тому до такої міри забавне, що Бекфорд раптом зареготав таким щирим, заразливим сміхом, яким не сміявся від часу своєї далекої молодості. Сполдінг, не знімаючи капелюха, швидко пройшов по килиму від дверей до письмового столу, став біля столу, обіперся рукою на скляну поверхню і в паузі бекфордівського сміху сказав:

— Чи не маєте бажання, хазяїне, закінчити наші розрахунки? Потрудіться підписати і видати мені чек на десять мільйонів доларів!

Бекфорд на секунду перестав сміятися і злякано подивився на Сполдінга — чи не збожеволів той: смішити першого гегмана така ж дурниця, як частувати цукерками фабриканта цукерок!

Сполдінг усміхнувся і сказав:

— Сподіваюсь, ви будете досить розсудливі. Ні? — Знову мімічна гра і якась нова фраза, що викликала у Бекфорда нестримний сміх. — Чек пишіть на пред’явника.

Бекфорд засміявся, забився, мов птах, що потрапив у сильце. Простягнув руку до дзвінка, але припадок судорожного сміху паралізував рух. Усі м’язи зовсім ослабли. Тіло враз обм’якло. З тугою поглянув у відчинені двері — звідти допомоги чекати нічого було: друкарки й секретарі корчились у пароксизмах сміху, мов у передсмертних судорогах страшної епідемічної хвороби… А Сполдінг, цей злий геній сміху, продовжував краяти тіло й нерви містера Бекфорда. Маючи астмічну будову тіла, Бекфорд почав задихатися й прохрипів:

— Мільйон!

— Десять і один! — відповів Сполдінг.

— Два!

— Десять і два! — набавив Сполдінг.

Бекфорд перетворювався на кисіль. Він так сміявся що очі закочувалися, губи синіли, в боках кололо й забивало подих. Впертість могла скінчитися погано. Бекфорд попросив пощади. Він згодний підписати чек на десять мільйонів, але не може зробити цього: у нього тремтять руки. Сполдінг перестав смішити, Бекфорд від. дихався і підписав чек. Зрештою це не так і страшно: він встигне повідомити в банк, щоб грошей не видавали. Сполдінг недбалим жестом поклав чек у кишеню, трохи підняв солом’яного капелюха і сказав на прощання такий жарт, який зробив Бекфорда неспроможним до якихось дій, поки Сполдінг спокійно виходив.

… Глибоко зітхнувши, як людина, що прокинулась після кошмарного сну, Бекфорд поглянув на циферблат великого годинника в кутку кабінету. На подив банкіра, виявилось, що візит Сполдінга тривав усього вісім хвилин, і тільки хвилину тому «науковий консультант» вийшов. Він, мабуть, ще в ліфті. Бекфорд схопив телефонну трубку, подзвонив у банк, що містився на два десятки поверхів нижче, і наказав негайно арештувати пред’явника чека на десять мільйонів доларів.

— Грошей не видавати! Чек фальшивий! Ха-ха-ха! О диявол! Ви не звертайте уваги, що я сміюся. Це нервове… ха-ха!

Потім, на випадок, якщо Сполдінг не прийде в банк по гроші особисто, Бекфорд подзвонив начальникові охорони, що містилася на першому поверсі:

— Негайно поставити охорону біля всіх дверей! Хах-ха-ха-ха! — знову зареготав Бекфорд, згадавши Сполдінга. — За… за… ха-ха-ха!

«Тисячу чортів! Так він встигне втекти!..» Нарешті він спромігся вимовити другу фразу:

— Заарештуйте молодого чоловіка в сірому костюмі з плоскодонним солом’яним капелюхом на голові. Сполдінга! Знаєте?! Фу, тепер можна посміятися. Хо-хо-хо-хо! Так. Досить. Хо-хо-хо! Досить.

Бекфорд подзвонив особистому секретареві. До кабінету увійшов високий худий чоловік, зігнутий, мов напіввідкритий складаний ніж. Він сміявся дрібним, заливчастим сміхом, і тіло його так сіпалося, мов чиясь сильна рука трясла його, як іграшкового блазня. Напівдорозі до столу секретар зовсім скис від сміху і, знесилений, сів на килим. Дивлячись на секретаря, Бекфорд, насуплювався все більше і раптом зареготав сам.

Секретар підвівся. Хитаючись, мов п’яний, добрався до столика з графином води. Спробував налити води в склянку, але руки тремтіли.

Задзвонив телефон. Бекфорд узяв трубку. Перше, що він почув, був сміх — буйний, нестримний, верескливий. Бекфорд зблід. Цей сірий диявол Сполдінг, очевидно, встиг заразити епідемією сміху і перший поверх.

Басовий сміх змінився теноровим — пискливим, дитячим чи жіночим. Мабуть, різні люди намагалися говорити, але сміх заважав їм. Бекфорд грубо вилаявся і кинув телефонну трубку.

Лише через три години йому вдалося розізнати подробиці подій, про які, до речі, він уже догадувався. І в банку, і в вестибюлі намагалися затримати Сполдінга, але з цього нічого не вийшло. В банку до нього підійшли три полісмени, та вже через секунду вони корчились на підлозі в судорогах сміху. Сполдінг сміхом примусив касира видати гроші, сміхом проклав собі шлях у вестибюлі серед численних поліцейських домашньої охорони і благополучно вийшов з будинку, несучи в боковій кишені сірого костюма десять мільйонів доларів.

— Ні, це не людина, це сатана! — прошепотів Бекфорд.

Глава фірми був засмучений втратою великої суми грошей, обурений безглуздою роллю, яку Йому Довелося грати, і все ж він не міг не відчути чогось схожого на