Пролог - Семен Дмитрович Скляренко

Ми стояли над формулами, як над законами, яких людина збагнути не може. Ми не могли зрозуміти найголовнішого. Не могли пояснити закону творення білка.

— Вам треба спочити, — тепло сказав мені академік. — Ви стомилися, і тільки цим я пояснюю ваші невдачі. Разом і аналіз білка, і концерт у вас сьогодні… Ні, ні, я не дорікаю, але у вас надто багато роботи! Треба ретельніше приготувати новий синтезований білок, і тоді, я певен, ми матимемо кращі наслідки. Ви щільно стали перед білком. Ваші поліпептиди — велике досягнення. Звідси і до білка близько. Але це ще не білок. Я відчуваю, що ви його знайдете. Коли не сьогодні, так завтра. Метод ваш дійсно новий і для нас несподіваний. Ви — великий фахівець білка. Треба провадити далі досліди. Успіх гарантований. І потім — для вас створено найкращі умови. Ми сьогодні оглянули ваш інститут. Це — цілий комбінат, енциклопедія досягнень науки. Бажаю…

Мені тисли руки. Усі вийшли в сад. Стояли й розмовляли — чи буде завтра дощ, чи ні? За брамою інституту гули сирени. Усі, голосно розмовляючи, пішли від мене. Їх випереджали тіні. І тільки один гість не йшов — залишився зо мною.

— Я хотів запитати, — пізнав я голос секретаря крайкому партії, — чи досить у вас робітників? Чи вистачає коштів? Може, треба придбати ще які нові машини, приладдя?

Він говорив тепло, лагідно, приязно. Треба було так само щиро відповісти йому, сказати, що мені нічого вимагати від них, особливо в цей момент. Адже з його допомогою, з його ініціативи збудовано й устатковано інститут. Я мав достатні кадри співробітників. Чого я ще міг вимагати?

Але я був убитий горем. Запитуючи мене, чи не мав інститут потреби в нових машинах, секретар немов би цим самим стверджував, що наші досліди були недосконалі, я не все, що міг, зробив. І головне — він нічого, зовсім же нічого не знав про те, що трапилось на концерті, не знав, що моя дочка Стелла несподівано, нагло захворіла, що моє горе подвоєне…

— Я нічого не хочу, — відказав я. — Мені нічого від вас вимагати! Дуже вдячний за все! Дякую, що дали мені можливість побачити помилку. Другий раз я помилятись не хочу.

— Не так, — м’яко сказав він. — Коли б навіть усе було зроблено тільки для того, щоб переконатись у помилці, наслідки вашої роботи треба вважати за блискучі. Першого ж разу, коли ви були в мене, я вам одверто сказав, що мене приваблює ваша ідея, і треба спробувати її реалізувати. Я тоді був певен, що ви її реалізуєте. І певен ще й тепер. Зрозуміти свою помилку, щоб потім цю помилку виправити, — признайтесь, це не так і погано. Від помилки в такому важкому питанні ніхто не гарантований. Алхемік XVI віку Ван-Гальмонт запевняв, що він може виводити мишей із пшеничного зерна, і не вважав цього за помилку. А Пастер, коли побачив вперше свої бактерії, напевно вагався, чи немає тут помилки… Один помилку вважає за істину, а другий у безперечному шукає зерна помилки.

— Вам легко мене втішати, — перебив я його, — але мені слухати слова втіхи… важко. Я нічого зараз не можу вимагати. Мені просто нічого вимагати. Вимагати неможливого? Запевняти, як Ван-Гальмонт, що я маю білок, коли його немає, коли вчені заперечують? Ні!.. Я хотів би тільки сказати… В свій час я боровся. От у мене й пальця немає на лівій руці. Груди прострелені… Я радий був, що борюсь. У хвилину, коли мене поранили, я зовсім не відчув болю. І вмерти не страшно було. Але… такого мені ніколи не було. Ніколи! Тоді я певен був перемоги. Ідеш — і знаєш, куди йдеш, проти кого, все зрозуміло.

— А тепер?

— Тепер… я не знаю. Одна справа — боротьба за життя, за своє право, але зовсім інша справа — боротьба в науці за нові відкриття. Важко пояснювати закони життя, що часом здаються простими. От я, бачите, взявся пояснити закон білка. І не можу його пояснити. І відчуваю, що зовсім нічого ти не зробив. Спробував і обпікся.

— Завтра зможете. Сьогодні ще не встигли. Не готові. Нічого страшного в цьому немає. Теорія світла була висловлена давно, але прийняли її тільки через 200 років. Теорія атомів стара, як світ, а зрозуміли її сотню років тому. Російський фізик Каменський винайшов новий промінь, але дізнались про нього тільки тоді, коли промінь вдруге вже відкрив Рентген. Ви забуваєте про умови. Колись ви, може, і повинні були б ховати свій винахід. Але сьогодні у вас поразки немає. Зроблено перший крок. Перший етап пройдено. Буде етап другий. Ви не забувайте, де ми живемо. Науку рухають вперед більшовики. І вони… ми все можемо! Ми все можемо перемогти!

— Усе?

— Так, усе!

— Але я з білком провалився. Що ж робити більшовикові? Далі нічого не видно! Урочистий провал!

— Ні, — відповів лагідно він. — Провал ще не визначає, що далі нема шляхів. В тому-то й сила, що той, хто провалюється, намагається швидше вибитись із провалля і впертіше, завжди швидше, ніж раніше, йти вперед. Мене не дивує ваш провал. Я його не назвав би навіть провалом. Зроблено великий, важливий крок до творення білка. Зробили цей крок ви. У ваших руках засоби. Живете ви в умовах, коли вам дають усе потрібне для роботи й дослідів. Якщо й трагедія трапилась у вас, то це швидше оптимістична трагедія, бо ви незабаром білок матимете. Я не знаю нічого, чого не можна було б перемогти.

В цей час я згадав Стеллу. Я сам вірив сьогодні увечері в її перемогу. Вірив, і через те пішов на концерт. І от, замість того, щоб перемогти, дівчина падає на концерті, тепер їй ще гірше, і хто знає, чим кінчиться це. Кінця ми не знаємо, про нього страшно думати… А може…

— Смерть, — прошепотів я. — От чого… смерті перемогти не можна. Як перемогти її? Смерть — безвихідь!

— А хіба ви, — питанням на питання відповів секретар, — хіба ви сьогодні не насмілились сказати,