Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

Дослідження підземелля зайняло цілий день. Батсур, Озеров, Жамбал і Жора поволі пробиралися в лабіринті коридорів і зал. Струм свіжого повітря тягнув уперед полум’я саморобного смолоскипа. Йшли за напрямом руху повітря. Іноді зупинялися, щоб оглянути бічні коридори. Всі ходи й зали були вирубані в масивному сірому пісковику. На гладко відполірованих стінах не було помітно ані написів, ані малюнків. Високі напівкруглі склепіння зал вражали правильністю геометричних форм.

— Дивна споруда, — говорив Батсур. — Якими інструментами вирубано цей лабіринт? Далебі, це не монгольська і навіть не китайська робота…

— Звичайно, це значно давніша споруда, — погодився Озеров.

— Ймовірно, вона створювалася одночасно з майданчиком, який Жора назвав аеродромом. А монгольські ченці значно пізніше перетворили її на підземний храм.

— Хто ж побудував усе це? — дивувався Жора.

— Не поспішай, богатирю. Все дізнаємося! Коли три мисливці єдині у своїх зусиллях, вони зв’яжуть найсильнішого лева.

— Хіба в Монголії є леви, Батсуре?

— Зараз немає, але в минулі геологічні епохи були. Я мав на увазі…

Батсур не закінчив. Попереду почувся якийсь шум.

— Вітер? — припустив Озеров.

— Далебі, ні… Може, вода? Ми спустилися досить глибоко.

Вони обережно рушили вперед. Шум ставав усе виразнішим.

Струм повітря став настільки сильним, що майже задував смолоскип.

І раптом попереду зазоріло слабке світло. Коридор закінчився. Вони опинилися у величезній круглій залі. Світло проникало звідкись зверху і падало на кам’яне обличчя величезної статуї, вирубаної у стіні зали.

— Ось вона — статуя Великого Лами, — тихо сказав Батсур. — Який колос!..

Статуя мала заввишки більше тридцяти метрів. Лама був зображений сидячим, очі його були заплющені, величезні руки з товстими пальцями лежали на колінах. Біля ніг статуї з тріщини в стіні зали било джерело. Сильний струмінь води обривався водоспадом і зникав у глибокому тунелі.

Жора поспішив скуштувати воду на смак.

— Розкішна вода, — оголосив він. — З самого від’їзду із Алма-Ата не пив такої.

— Напевно, священний вода, — припустив Жамбал. — Візьмімо з собою якнайбільше. Чай буде гай-гай який…

Озеров і Батсур піднялися на величезний постамент статуї і, увімкнувши електричні ліхтарі, оглядали купу різноколірного мотлоху, колись залишеного прочанами.

— Історикам тут знайдеться робота, — зазначив Батсур. — Це, певно, один з найстаріших храмів Монголії і, на додачу, покинутий дуже давно. Навряд чи хтось пам’ятає про нього… Судячи з цього ганчір’я, останні прочани були тут років сто тому.

— Все правильно, — перервав нараз Озеров. — Ось шматок священної плити громових духів, про яку говорив помираючий сторож.

У руці Аркадія заіскрився великий уламок блискучого кристала.

— Так я й гадав, — продовжував Озеров. — Це та сама речовина, яку Жора знайшов у міжгір’ї базальтового плато. Ти розумієш, що це означає, Батсуре?..

— Але ж це не мінерал!.. — закричав молодий монгол, розглядаючи переданий йому Аркадієм уламок, — це…

— Звісно, це уламок якогось приладу… Ось тобі й конденсація сонячної енергії чорним базальтовим плато.

— Тут викарбуваний напис, — сказав Батсур, указуючи на постамент статуї.

Аркадій освітив химерні письмена променем електричного ліхтаря.

— Треба обов’язково прочитати його, Батсуре. Тут лежав уламок цієї дивовижної речовини. Напис, імовірно, стосується його.

— Це по-китайски, — пробурмотів Батсур, водячи пальцем по ієрогліфах. — Майже нічого не розумію. Щось про таємницю Грімкої ущелини, про громових духів Адж-Богдо. Доведеться перемалювати і сфотографувати. Потім перекладемо.

Поки Батсур копіював напис, Озеров і Жора, допомагаючи один одному, піднялися на плече Великого Лами.

— Вгорі у стіні зали — такі самі «бійниці», як і в підземеллі монастиря, де жив старий монгол! — крикнув зверху Аркадій. — Ймовірно, всі ці підземелля колись служили для однієї мети. І, судячи з орієнтування, «бійниці» були спрямовані… у бік базальтового плато. Невже і звідси можна було спостерігати танок громових духів над Адж-Богдо?

— Знаєш, Аркадію, — сказав Батсур, коли Озеров спустився до підніжжя статуї, — здається, сплячий Лама вирубаний на місці якоїсь більш давнішої споруди. Статуя оброблена значно грубіше, ніж стіни підземних тунелів і зал, а ось подекуди на постаменті і на ногах статуї збереглися ділянки з досконалішою обробкою каменю.

— Без сумніву, — погодився Озеров, — цей Лама порівняно молодий, а підземеллю багато тисяч років. Багато тисяч, Батсуре.

— Куди підемо тепер? — запитав Жора.

Озеров і Батсур перезирнулися.

— Тепер залишається найголовніше, — урочисто оголосив Озеров. — Всі вихідні дані в наших руках. Старий сторож, як виявилося, мав рацію… Напис Батсур розшифрує по дорозі. Тепер залишається повернутися до базальтового плато, хоч по повітрю дістатися до його центрального вулкана і спуститися в жерло Грімкої ущелини. Якщо, звісно, туди ще можна спуститися. Ми надто багато часу згаяли на Атас-Ула. Тепер дорога кожна хвилина.

Через два дні зелений всюдихід під’їхав до місця старого табору біля урвищ базальтового плато. Тут запаслися свіжою водою. Жора хотів викупатися, але Озеров не дозволив.

— По дорозі назад, а зараз нема коли. Якщо запізнимося, «злі духи» не пустять нас у Грімку ущелину.

Жора похмуро поліз у кузов усюдихода. Останніми днями він перестав розуміти, коли Аркадій Михайлович і Батсур говорили серйозно, а коли кепкували з нього. Власне, все почалося в улоговині біля Атас-Ула, коли Жора ляпнув про аеродром і про лаву… Тепер Батсур називав «аеродромом» кожен зустрічний такир, а Аркадій Михайлович, говорячи про підземелля Атас-Ула, іменував їх не інакше, як «Підземний лабіринт біля аеродрому».

Батсур усю дорогу бився над розшифровкою китайського напису. Щось у нього не виходило. Трясучись у кузові всюдихода, він бурмотів про танки? громових духів, священні плити і ламу. З розмов, які вели на коротких привалах Батсур і Аркадій Михайлович, також нічого не можна було втямити. Здавалося, що вони обидва серйозно повірили у старовинну легенду, розказану старим монголом і зараз збираються