Рекурсія - Блейк Крауч

В апаратній лунає радісний гамір.

Гелена плаче.

День 422

Розпочинається фіксація та каталогізація найяскравіших спогадів з життя кожного, хто працює на платформі.

День 424

Ленора ділиться спогадом про ранок 28 січня 1986 року.

Їй вісім років, її приводять до стоматолога. Адміністраторка принесла з дому телевізор і поставила у приймальні. Сидячи в черзі, Ленора з мамою дивляться пряму трансляцію історичного запуску «Челленджера» — і над Атлантикою космічний човник розсипається.

Найяскравіші образи спогаду. Переносний телевізор на рухомій підставці. Білі хмари замість «Челленджера» за мить після вибуху. Вигук мами: «О боже!» Засмучено-насторожене обличчя лікаря Гантера. Медсестра-гігієністка, яка вийшла подивитися трансляцію: сльози біжать по її щоках і зникають під маскою, яка досі на ній.

День 448

Раджеш пригадує свою останню зустріч з батьком перед від’їздом до Америки. Тоді вони вдвох ходили в Долину Спіті[21].

Він пригадує запах яків. Насичену, різку яскравість сонця серед гір. Кусючу холоднечу річки. Постійне запаморочення від розрідженого повітря вище за чотири тисячі метрів. Усе навколо неживе та буре, крім озер, схожих на вицвілі блакитні очі, та різнобарвних молитовних прапорців у храмах і білосніжних піків найвищих гір.

Однак найсильніше врізався в пам’ять вечір. Вони сидять біля майже згаслого багаття, і батько ділиться потаємними думками про життя, Раджа та його матір.

День 452

У кріслі сидить Сєрґєй і згадує момент, коли в його машину ззаду врізався мотоцикліст. Різкий удар металом об метал. У водійське вікно Сєрґєй бачить, як мотоцикл летить перекидом по проїжджій частині. Страх, жах, у горлі металічний присмак — і відчуття сповільненого часу.

Сєрґєй б’є по гальмах і вискакує з машини в шум московських вулиць, назустріч смороду бензину й оливи, що витікають із потрощеного мотоцикла. Мотоцикліст у перетворених на лахміття шкіряних штанах сидить серед дороги й тупо витріщається на руки, де бракує половини пальців. Побачивши Сєрґєя, він лається, пробує підвестися, щоб зчепитися з ним, та раптом його лайка переходить у дикий лемент: неприродно викручена нога його не слухається.

День 500

Один з перших спокійних днів року. Всю зиму бурову шмагали шторм за штормом, і навіть Гелені, якій не звикати до замкнених просторів, це випробовування на клаустрофобію далося непросто.

Проте сьогодні тепло та ясно, а під платформою виблискує принишкле море.

Гелена зі Слейдом неквапно йде по біговій доріжці.

— І що ви скажете про наші успіхи? — питає Слейд.

— Клас! Усе перебігає набагато швидше, ніж я сподівалась. Я думаю, вже щось можна оприлюднити.

— А справді…

— З тим, що ми знаємо, я вже готова змінювати життя людей на краще.

Слейд дивиться на неї. Вони познайомилися півтора року тому, і відтоді він став стрункішим, міцнішим. Змінилася на краще й Гелена. Ще ніколи в житті вона не мала такої доброї фізичної форми, а її робота ще ніколи не була такою цікавою.

Вона не думала, що Слейд аж так зануриться в проект. Але він за весь цей час лише раз відлучився з платформи, і жоден етап не обійшовся без нього. Він і Чжи Ун не пропускали жодної робочої зустрічі. І завжди були присутні під час обговорення важливих рішень. Гелена гадала, що така зайнята людина лише подеколи спускатиметься зі своїх захмарних висот, але Слейд був не менше за неї одержимий справою.

— Ви кажете, — говорить Слейд, — що треба поділитися з громадськістю, а в мене відчуття, ніби ми вперлися в стіну. — Вони доходять до північно-східного кута доріжки й повертають на захід. — Реактивація мене розчарувала.

— Мене шокують ваші слова. Усі, хто пройшов реактивацію, підтверджують, що їхні спогади були яскравішими, інтенсивнішими, ніж звичайні спомини. Під час реактивації всі життєві показники зростають, інколи — аж до сильного стресу. Ви ж бачили їхні медичні карти. І ваші спогади теж піддавалися реактивації. Хіба не так?

— Не заперечую, ці спогади сильніші за звичайні, але я сподівався, що все буде набагато динамічніше.

Гелена відчуває, як барва гніву заливає їй обличчя.

— Ми просуваємося семимильними кроками, і прориви, вже зроблені нами в науці про пам’ять, змінять світ, якщо лиш ви дозволите мені про це написати. Я хочу картографувати спогади піддослідних з Альцгеймером на третій стадії, а потім, коли вони дійдуть до п’ятої чи шостої, реактивувати в них ці збережені спогади. А що як це виявиться шляхом до регенерації синапсів? До зцілення? Або принаймні дозволить зберігати основні спогади людей, чий мозок уже не може їх втримати?

— Гелено, це все через маму?

— А через кого ще! За рік вона буде в такому стані, що записувати не буде чого. Що я, по-вашому, тут роблю? Чому, по-вашому, я вирішила присвятити цьому все життя?

— Я поділяю вашу пристрасть і теж хочу здолати цю хворобу. Але спершу я хотів би отримати імерсивну платформу для проекціювання недискретних спорадичних ремінісценцій.

Точне цитування її заявки на патент, яку Гелена вимріювала не один рік і яку ще не встигла подати!

— Звідки ви знаєте про мій патент?

Та замість відповіді Слейд питає знову:

— Як вам здається, створене вами на сьогодні тягне бодай на якусь імерсивність?

— Я вклала в цей проект усе, що мала.

— Будь ласка, не сприймайте мої слова як агресію. Ви створили бездоганну технологію. Я просто хочу допомогти вам отримати від неї все по максимуму.

Вони доходять до північно-західного закруту й повертають на південь.

Групи візуалізації та картографії грають у волейбол. Раджеш малює аквареллю на пленері біля накритого брезентом басейну. Сєрґєй кидає м’яч у баскетбольний кошик на майданчику.

Слейд припиняє міряти доріжку кроками та переводить погляд на Гелену.

— Доручіть групі забезпечення спорудити деприваційну капсулу. Нехай скооперуються із Сєрґєєм, щоб зробити її водонепроникною і придумати, як закріпити апарат реактивації на піддослідному, який перебуватиме в капсулі, заповненій водою.

— Для чого?

— Щоб ми отримали найдосконаліший варіант реактивації ремінісценцій, чого я, власне, й прагну.

— Але звідки ви могли дізнатися?..

— Коли зробите це, займіться тим, як зупинити серце піддослідного, поміщеного в деприваційну капсулу. — Гелена дивиться на Слейда так, неначе той здурів. Він говорить далі: — Що більший стрес переживає організм під час реактивації, то яскравіше сприймаються спогади. У надрах мозку є маленька, з рисову зернину, залоза — епіфіз. Вона допомагає організму виробляти речовину під назвою диметилтриптамін, або ДМТ. Доводилося чути про таку?

— Один із найсильніших психоделіків, які знає людина.

— Потрапляючи в наш мозок уночі в мікроскопічних кількостях, ДМТ формує наші сни. Але в момент смерті епіфіз вивергає кінську дозу диметилтриптаміну. Фірма закрилася —