Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

Опівдні маленький караван досяг перевалу. Це сталося якось несподівано. Люди уперто дерлися вгору з уступу на уступ. Насилу витягували обважнілі ноги з гарячих осипів, що з шелестінням повзли вниз крутосхилами. Тягнули і підштовхували присталих коней. Дивилися лише, куди поставити ногу при наступному кроці. Ніхто не дивився вгору.

І раптом гарячий вітер Джунгарської Гобі війнув у пітні обличчя, зірвав і поніс униз ширококрисий капелюх Озерова. Скелі розступилися. Підйом скінчився. Мандрівники стояли на вузькій сідловині, затиснутій серед високих урвищ. Коричневі скелі гігантськими приступками спадали далеко вниз до плоских улоговин і плато великої прикордонної пустелі. Жовті піски губилися у спекотному серпанку, а над ними, замикаючи південний обрій, висіла в повітрі хвиляста біла нитка — чи то хмари, чи то сніги далеких гір.

— Тянь-Шань, — сказав Озеров, — найсхідніші ланцюги Китайського Тянь-Шаню. Між ними і нами близько двохсот кілометрів безводних пісків і такирів[210] Джунгарії.

— А де китайський кордон? — кашлянувши, запитав містер Пігастер.

— Внизу в пустелі, кілометрів за сімдесят звідси.

— І ніхто його не стереже, — додав Батсур, — і нікого не цікавить, де він точно проходить. Там, — Батсур указав на південь, — живуть друзі. Але вони далеко. Їх поселення на другому боці пустелі, біля підніжжя Небесних гір. Наші народи розділяє не кордон, а велика пустеля.

— А що це за чорне плоскогір’я біля підніжжя Адж-Богдо, усе посічене тріщинами? — похмуро перебив Пігастер, двома руками притримуючи капелюх, який вітер так і рвав з голови.

— Оце й є вулканічне плато, відкрите дев’ять років тому, — пояснив Озеров. — Звідси видно його східний край. Плато дуже велике. Воно тягнеться далеко на північний захід. Це єдиний відомий на даний час центр молодого вулканізму в південно-західній Монголії. Десь над цим плато трапилася аварія вашого супутника.

— Проїхати туди на машині не можна? — поцікавився американець.

— Можна подекуди пройти пішки. Більшість міжгір’їв недоступна. Там став би в нагоді вертоліт, якби не страхітливі вітри, що постійно дмуть із Джунгарії.

Караван рушив униз, до східної околиці вулканічного плато.

Під час переходу через Адж-Богдо не вдалося зробити нових відкриттів. Прилади не зареєстрували жодних ознак аномалії. Насторожений погляд Озерова не помітив нічого, що давало б хоч щонайменшу підтримку його гіпотезі.

Залишалося вулканічне плато. Караван уже кілька годин пробирався уздовж його східного краю. Плоскогір’я круто обривалося в кам’янистій передгірній рівнині. Химерні карнизи нависали над головами мандрівників. Зубці й колони, вирубані вихорами в багатосотметровій товщі лав і вулканічних туфів, здавалися руїнами величезних замків, збудованих і зруйнованих велетнями. Глибокі ущелини сягали углиб плато. Вітер, уриваючись в них, завивав і гудів, немов у трубах небачених органів.

Батсур спробував заглибитися в одне з міжгір’їв, але виявилося, що воно недоступне. За першим-таки скрутом вузьке шпароподібне русло було перегороджене вертикальним урвищем заввишки в кількадесят метрів.

— Як і в більшості таких тріщин, — сказав Озеров. — А радіоактивність?

— Нормальна, — знизав плечима Батсур.

— Усе як дев’ять років тому…

— Де ви проникали углиб плато? — запитав Батсур.

— Південніше; там є одна ущелина, по якій можна піднятися вгору. Біля неї знаходиться гаряче джерело. Втім, далеко по вершині плато також не пройти. Вся поверхня посічена глибокими тріщинами.

— Від чого міг виникнути такий дивний рельєф? — дивувався Батсур.

— Можливо, лавове плато при підземних поштовхах розкололося на величезну кількість шматків, — припустив Озеров.

— Ніде не бачив нічого схожого.

— Зізнатися, я також, — кивнув головою Озеров.

— Немов хтось навмисно гамселив по цьому плато величезним молотом. Хотів розплющити, але лише розколов на шматки… Навесні по цих міжгір’ях стікає вода, — продовжував Батсур. — Дивіться, в руслі є обкатані водою гальки.

— Цікаво, що ці гальки складаються не з порід самого плато, — сказав Озеров. — Ймовірно, серед лав зустрічаються шари конгломератів. Ці конгломерати руйнуються, й гальки з них викришуються. Треба обов’язково взяти зразки.

Вже темніло, коли караван досяг південно-східного краю плато. Тут стіна урвищ круто повертала на північний захід і простягалася до фіолетових гребенів далеких гір.

— Дивовижно, — дивувався Батсур. — Ми пройшли уздовж усього східного краю і не зустріли ані наших машин, ані їх слідів. Я гадав, вони чекають нас тут.

— Так, дивно, — погодився Озеров. — Дивно також, що мовчить їх радіо.

— Аркадію Михайловичу, — відгукнувся Жора, винувато опустивши очі, — либонь, наше радіо не в порядку. Послухайте, що коїться в навушниках.

Озеров надів навушники, послухав, покрутив рукоятки налаштування і мовчки передав навушники Батсуру.

Вузькі очі монгола округлилися, щойно він надів навушники.

— Коли це почалося, Жоро? — запитав Озеров, кивнувши на приймач.

— Вчора увечері тріщало трохи, — пробурмотів хлопець.

— А сьогодні вранці?

— Сильніше, але не так, як зараз.

— Магнітна буря? — запитав Батсур, звільняючись від навушників.

Озеров із сумнівом похитав головою.

— Шкода, що в нас немає магнітометра[211], — відзначив Батсур.

— Перевіримо, як поводяться компаси…

Всі троє дістали гірські компаси і звільнили стрілки. Стрілки, поколивавшись, завмерли без руху.

— Ніякої магнітної бурі немає, — сказав Озеров, ховаючи компас у футляр.

Підійшов Пігастер. Він уже встиг злазити на найближче узвишшя і оглянути в бінокль околиці.

Почувши про несправність радіо, Пігастер узяв навушники і скептично посміхнувся.

— Мене дивує ваша наївність, панове, — сказав він. — Приймач у повному порядку. Просто десь зовсім близько, під самим нашим носом працює глушильна станція. Станція, яка глушить іноземні передачі.

Озеров і Батсур перезирнулися і не могли стримати посмішок. Жора, якому переклали слова Пігастера, неґречно фиркнув.