Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— О’кей, — усміхнувся Пігастер. — Справжня отрута. Сильно діє. Але не стійка. У консервованому вигляді довго не зберігається. Ці павуки є там, далеко, в пустелі. Тут їх немає, — продовжував він, переходячи на монгольську мову, — ні…

— Я бачив, — уперто повторив Жамбал, — тут… Іти треба…

Пігастер спохмурнів і посвітив навколо кишеньковим ліхтариком.

Батсур розстелив поряд з брезентом кошму з грубої повсті. Американець квапливо перебрався на неї й сів, підібгавши під себе ноги.

— Тут тепліше, — пояснив він і погасив ліхтар.

Батсур легенько підштовхнув Озерова ліктем.

— Одного разу павук зле пожартував з одним журналістом, — сказав Аркадій, попахкуючи люлькою. — Журналістові довелося ночувати в польовому стані. Це було в Туркменії на краю пустелі. Там водилися каракурти… Журналіст був не з боязких, але каракуртів боявся смертельно. Він вирішив не спати цілу ніч, проте перед світанком задрімав. Прокинувся від відчуття, що по руці хтось повзе. Він розплющив очі і побачив на своєму мізинці невеликого чорного павука. Хлопець мало не збожеволів від страху. Він лежав, боячись поворухнутися, ні живий ні мертвий і з завмираючим серцем чекав, коли павук сповзе з пальця. А павук усе сидів та сидів і не думав нікуди відповзати. У журналіста затерпла рука й заніміло тіло… Прокинувся його сусід, побачив чорного павука, теж перелякався і порадив швидким рухом струсити каракурта. Журналіст ворухнув рукою, але недостатньо різко. Павук звалився, але встиг укусити його в палець. Здійняли тривогу, і колгоспний коваль запропонував журналістові єдиний шлях до порятунку: негайно відрубати укушений палець. Бідоласі довелося погодитися. Операцію провів коваль. Журналіст не встиг навіть збагнути, що відбувається, як одним пальцем у нього поменшало. Побачивши кров, він знепритомнів. Коли його привели до тями, коваль стояв поряд і зі збентеженою міною пробував вибачатися. Журналіст почав було бурмотіти слова вдячності, але коваль, скрушно похитуючи головою, пояснив, що павука вже спіймали діти. Він виявився зовсім не каракуртом, а нешкідливим хрестовиком…

— Про що розповідав Аркадій Михайлович? — тихо запитав Жора у Батсура.

Батсур, сміючись, повторив по-російськи історію про хрестовика, прийнятого за каракурта.

— А ви знаєте, що ці павуки надзвичайно швидко розмножуються? — почувся з темряви нервовий голос Пігастера. — Кожна самка каракурта відкладає восени понад тисячу яєчок. Яєчка вона поміщає у сплетені з павутини кокони. Навесні молоді павуки вилазять з коконів, випускають довгі павутинні нитки, і на цих нитках весняні вітри розносять їх на великі відстані. А восени кожна молоденька самка знову залишає тисячоголове потомство. Каракурти могли б швидко завоювати пустелі, якби не птахи… Кепсько, якщо тут справді кубляться ці павуки, — виснував американець. — Поодинці вони зазвичай не зустрічаються.

— Присягаюся вусами головного лами[209], — сказав Батсур, — мені почало здаватися, ніби щось повзає по спині під ватянкою.

— Росіяни в такому разі кажуть, мороз пішов по шкірі, — невесело посміхнувся Пігастер.

— Батсуре, хутко розстебни і скинь ватянку, — наказав Озеров і освітив молодого монгола яскравим снопом світла кишенькового ліхтаря.

Сполотнілий Батсур пробіг пальцями по ґудзиках ватяної куртки і майже непомітним рухом плечей скинув її на брезент.

Жора і Жамбал голосно скрикнули.

На білій сорочці Батсура між лопатками сидів великий оксамитово-чорний павук.

— Не ворушитися, — прошепотів Озеров.

Легким рухом руки він змахнув павука на брезент і розчавив записником.

— Спасибі, друже, — просто сказав Батсур і погладив Аркадія по плечу.

— Гм, значить, робітник не помилився, — процідив крізь зуби містер Пігастер, розглядаючи розчавлену комаху. — Клята країна. — Голос американця здригнувся.

Знову ретельно оглянули майданчик табору і виявили ще одного каракурта, який швидко пробіг між камінням і зник у темряві.

Більше нікого не знайшли.

Порадившись, вирішили не змінювати місце табору.

— Щоб не ламати ніг у темряві, — сказав Озеров.

Жамбал, щось бурмочучи по-монгольски, оточив місце ночівлі кільцем із в’ючних мотузок.

— Каракурт такий мотузок не любить, — пояснив він Жорі. — Може, не прийде…

— А якщо перестрибне?

— Якщо перестрибне, тоді, може, прийде…

Цієї ночі містер Пігастер також не склепив очей.

Наступного ранку почали підйом на перевал. Про інцидент із каракуртами ніхто вже не згадував. Лише Жора під час одного з коротких привалів тихо сказав Батсурові:

— А наш містер сьогодні не посміхається. Напевно, йому скрізь ввижаються каракурти. Навіть не присів на жодному привалі.

— Ти, Жоро, сміливий хлопець, — похвалив Батсур. — Сьогодні вдень нічого не боїшся, еге ж?..

Жора почервонів, але змовчав.

Цей Батсур бачить людей наскрізь. Як він здогадався, що Жора вчора перелякався? А, щиро кажучи, перелякався Жора добряче. Хтозна, скільки таких каракуртів кублилося у верхів’ях ущелини, де стояв табір! Прокинешся, а чорний павук сидить на тобі. У Жори огидно тремтіли пальці, коли він налаштовував передавач. У шереху й трісках нічого не можна було розібрати.

Жора так і не зумів установити радіозв’язку з автоколоною. Ймовірно, в цьому були винні каракурти. Гірше, що не вдалося налагодити зв’язок і сьогодні вранці. У навушниках тріщало, мов під час сильної грози. Вочевидь, була якась несправність у приймачі, але яка, Жора не знав.

— Скажуть іще, що нічого не тямлю в радіо, — злякався Жора.

Він навіть спітнів під спокійним поглядом Озерова, який терпляче чекав установлення зв’язку, і збрехав, що автоколона не озивається.

— Може, місцеві перешкоди, — похмуро роздумував він, крокуючи біля Батсура. — Але звідки?

Батсур із посмішкою придивлявся до похмурої фізіономії Жори. Відтак ляснув його по плечу.

— Не засмучуйся, богатирю. І не сердься. Від гніву старієш, від сміху молодієш. Смійся, — все гаразд