Рекурсія - Блейк Крауч

Але цей чоловік жодного разу не поглянув на Баррі.

«Та ти просто стаєш параноїком».

Баррі вже більш як наполовину з’їв хуевос ранчерос[19] і думає про Джо та Френні Берман, коли в голові, десь за очима, спалахує пронизливий біль.

З носа в Баррі пускається кров, і коли він угамовує її серветкою, в його свідомості рояться зовсім інші спогади про три останніх дні. П’ятничного вечора він їхав додому, але не отримував по рації жодних викликів 10–56 А. Не підіймався ні на який сорок перший поверх По-білдингу. Не бачив ніякої Енн Восс Пітерс. І тим паче не бачив, як вона стрибнула з хмарочоса. Він не читав ніяких поліційних звітів про спробу самогубства якоїсь Френні Берман. Не купував ніякого квитка на потяг до Монтока. Не розмовляв ні з яким Джо Берманом.

Як розібратися, Баррі просто сидів у кріслі у своїй однокімнатній квартирі на Вашингтон-Гейтс і дивився по ящику гру «Нікербокерів»[20], а потім раз — і він уже в перекусній Монтока із заюшеним носом.

Коли він намагається дивитися на ці альтернативні спогади впритул, виявляється, що вони не схожі на жоден інший спомин. Позбавлені життя, статичні, чорно-білі — такі, якими їх описувала Енн Восс Пітерс.

«Невже я заразився від неї?»

Кровотеча припинилася, але затремтіли руки. Баррі кидає гроші на стійку і виходить у ніч. Він намагається триматися спокійно, але його хитає.

У житті небагато такого, на що ми можемо розраховувати, чекаючи від цього якогось відчуття постійності, твердого ґрунту під ногами. Нас підводять люди. Нас підводять наші тіла. Ще ми підводимо самих себе. Все це Баррі уже пережив. На що ж тоді спиратися, якщо можуть змінитися навіть спогади? Що завжди залишатиметься справжнім? І якщо відповідь буде: «Нічого», — то що нам залишається?

Баррі запитує себе, чи не божеволіє він, чи не так почуваються люди, втрачаючи глузд?

До станції чотири квартали. На вулиці жодного автомобіля, місто вимерло, і Баррі, мешканця мегаполіса, що ніколи не спить, нервує міжсезонна сплячка.

Він спирається на ліхтар, чекаючи, поки відчиняться двері вагона. Крім нього, на пероні ще троє людей, і серед них — отой тип з перекусної.

Дощ, який січе по руках, перетворюється на сльоту, пальці коцюбнуть, але саме цього і хочеться Баррі.

Холод — єдина ланка, що сполучає його з дійсністю.

Гелена

31 жовтня 2008 року — 14 березня 2009 року

День 366

За два дні після першого пуску крісла Гелена сидить в апаратній, в оточенні групи візуалізації, та дивиться на величезний монітор зі статичним об’ємним зображенням її мозку. Активність синапсів підсвічено відтінками синього кольору.

— Просторова роздільна здатність — це просто фантастика! — мовить вона. — Я про таку навіть не мріяла.

— Чекай-чекай, — каже Раджеш.

Він натискає клавішу «пробіл» — і картинка оживає. Нейрони засвічуються і згасають, неначе трильйон світляків, що освітлюють літній вечір. Неначе мерехтіння.

Запускається спогад, і Раджеш масштабує картинку до зображення одиничних нейронів.

Від синапса до синапса струмують електричні імпульси.

Раджеш уповільнює відтворення, щоб показати активність за мілісекунду, і навіть на цьому відтинку складність процесу залишається неймовірною.

Коли спогад завершується, Раджеш каже:

— Ти обіцяла розповісти нам, що це ми бачили.

Гелена усміхається.

— Мені було шість років. Батько взяв мене тоді на риболовлю, на свою улюблену річку в національному парку Скелястих гір.

— А конкретніше можна? — просить Раджеш. — Тобто, що саме ти згадувала в ті п’ятнадцять секунд? Весь день? Якісь окремі миті?

— Я описала б це як окремі моменти, що разом дають емоційне відтворення спогаду.

— Наприклад?..

— Жебоніння води в кам’янистому річищі. Жовте листя осики, схоже на золоті монети, що пливе за течією. Грубі батькові руки чіпляють наживку. Передчуття моменту, коли ось-ось має клюнути. Ти лежиш у траві на березі та дивишся у воду. Синє-синє небо і сонце, яке пробивається крізь крони дерев плямами світла. Спіймана рибина тремтить у батькових руках, а він пояснює, що от, під нижньою щелепою — червона смуга, і тому ця риба зветься червоногорлим лососем. А ще того дня я пробила палець гачком. — Гелена відгинає великий палець і показує білий шрамик. — Гачок зазублений, і щоб його витягти, батько мусив дістати складаний ніж і надрізати пучку. Пригадую, як я плакала, а він казав стояти і не рухатись, а забравши гачок, тримав мій палець у воді, допоки той затерпнув від холоду. Я дивилась, як вода відносить кров з порізу.

— Який у тебе емоційний зв’язок із цим спогадом? — запитує Раджеш. — Чому ти обрала саме його?

Гелена зазирає у його великі темні очі.

— Біль від рибальського гачка, але головне — це мій улюблений спогад із батьком. У цей момент він, як ніколи, був самим собою.

День 370

Гелену знову садовлять у крісло, і вона знову й знову відтворює в пам’яті один і той самий спогад, який Раджешова команда розподіляє на сегменти доти, поки вдається встановити зв’язок між конкретними виявами синаптичної активності та окремо взятими моментами.

День 420

Перша спроба реактивації відбувається другого Святвечора, який Гелена зустрічає на списаній установці. Її садовлять у крісло, на голові прилаштовують шолом із цілою мережею електромагнітних стимуляторів. Сєрґєй вводить у пристрій синаптичні координати одного з фрагментів її спогаду. Світло над кріслом гасне, і з динаміка у підголівнику звучить голос Слейда:

— Ви готові?

— Так.

Вони домовилися, що не казатимуть Гелені, коли ввімкнеться апарат і який фрагмент спогаду вибрано для реактивації. Бо якщо вона це знатиме, то може сама несвідомо оживити цей спогад.

Гелена заплющує очі та береться до вправи на очищення розуму, яку регулярно виконує вже тиждень.

Вона уявляє, що заходить у зал.

Посеред залу стоїть лава — така, які бувають у художніх галереях. Гелена сідає на лаву й дивиться на стіну перед собою. Біла при підлозі стіна плавно проходить градації сірого, від найсвітліших до найтемніших відтінків, і під самою стелею стає вугільно-чорною. Геленин погляд повзе стіною знизу вгору, затримуючись на кожному наступному відтінку, ледь-ледь темнішому за попередній…

І раптом укол зазубленого риболовного гачка, який пробив великий палець, скрик болю, велика червона крапля крові на подушечці пальця, до малої Гелени підбігає батько.

— Ваша робота? — питає Гелена. Серце шалено гупає у грудях.

— Відчули щось? — запитує Слейд.

— Так, щойно.

— Опишіть це.

— Яскравий спалах спогаду про