Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
— Не посмієш.
— Посмію. Май на увазі, що Рассел на моєму боці.
— А Лоу на моєму… Подумай про наслідки, Жиро!
* * *
Заметіль почалася невдовзі після настання темряви. Сила вітру збільшувалася з кожною годиною. До півночі над Великою кабіною бушував рідкісний за силою ураган. Зірвало прожектор, заліпило снігом об’єктив перископа. Рассел спробував опустити трубу, але її зігнуло вітром і міцно заклинило в тримачі.
Перешкоди перервали радіозв’язок. Лікар не виходив з кабіни, у якій лежав Генріх. Хворий уже не міг говорити. Лише блискучі очі й легке посіпування правого боку обличчя свідчили, що життя ще не зовсім покинуло його паралізоване тіло.
Лоу і Стонор, що намагалися зробити черговий обхід навколо куполу Великої кабіни, повернулися обліплені снігом з ніг до голови.
— Марно, — прохрипів Лоу. — Неможливо втриматися рачки, та й видимість — абсолютний нуль. Можна зіткнутися ніс у ніс із цими самими єті і не розгледіти їх. Кепська погодка для полювання на снігових людей.
— А не чи влаштувати засідку в кабіні аеросаней? — запропонував Стонор. — Вони міцно прив’язані. З кабіни хороший огляд, а якщо увімкнути підігрів, сніг не заноситиме шибок.
— По-перше, ти не дістанешся до аеросаней, — заперечив Лоу, — по-друге, не відчиниш дверцята; по-третє, якщо й відчиниш їх, кабіну заб’є снігом раніше, ніж ти протиснешся всередину.
— Так ми ніколи нікого не впіймаємо, Фреде, — махнув рукою Стонор. — Я б усе-таки спробував.
— Б’юся об заклад, що в таку погоду навіть антарктичні мавпи не виткнуть носа зі своїх крижаних сховків, — сміявся метеоролог. — Їм теж життя дороге.
— Спробувати треба, — втрутився раптом Рассел. — Раз не можна користуватися перископом, сани — єдина можливість продовжувати спостереження.
— Як, Джеку, — здивовано примружився Лоу, — тобі також закортіло заробити мільйон доларів!
— Він гадає, що тутешні єті для прогулянок віддають перевагу саме такій погоді, як сьогодні, — пояснив Стонор. — І, здається, в цьому є певна логіка.
— Ти справді так гадаєш, Джеку?
Рассел кивнув.
— Тоді можна спробувати, — пожвавився метеоролог. — Ризик шляхетна річ, як сказав один полководець, готуючись програти війну.
Першу спробу зробив Лоу.
Проте вже через декілька хвилин він, цілком знесилений, ввалився коміть-головою у вихідний люк, де його чекали Рассел і Стонор.
— Ну?
Метеоролог, відсапавшись, вибухнув лайкою.
— До саней ти доповз?
— Так, хай йому біс, але не зміг відчинити дверцята.
Рассел мовчки обв’язався шнуром, перекинув через плече футляр з телефоном і пірнув у снігові хвилі.
Лоу спустився вниз, у Велику кабіну. Стонор залишився біля входу сам; напружено чекав.
Поступово розмотувався мотузок, яким обв’язався астроном. У шипінні й завиванні віхоли нічого не можна було розчути.
Аеросани були укріплені метрів за п’ятдесят від входу над занесеним ангаром. Можливо, навколо них уже наметений високий замет і з кабіни нічого не буде видно. Мотузок перестав розмотуватися.
Стонор зачекав ще трохи, відтак двічі смикнув за мотузок. Незабаром почувся ривок у відповідь. Рассел повідомляв, що наразі все гаразд.
Колючий сніг струменями бив у отвір люка. Стонор опустив кришку, залишивши лише вузьку шпару, крізь яку намагався розгледіти щось у пітьмі. На мить йому здалося, що він уловив спалах світла в тому боці, де стояли аеросани. Невже Рассел таки проник у кабіну саней і ввімкнув рефлектори? Стонор напружено вдивлявся в темряву. Ні, певно, здалося. Він уже збирався ще раз сигналізувати ривком мотузка, але в цей час унизу прочинилися двері і почувся голос Лоу.
Стонор опустив кришку люка, засунув засув і спустився вниз.
— Він у кабіні саней, — сказав Лоу, простягаючи Стонорові телефонну слухавку. — Можеш поговорити з ним.
— Хелло, Джеку! — крикнув Стонор у телефон. — Як справи?
— Сиджу в кабіні, — почувся у трубці голос Рассела.
— Рефлектори увімкнені?
— Так.
— Як видимість?
— Декілька метрів.
— Не холодно?
— Ні.
— Ми по черзі чергуватимемо при телефоні. У разі чого повідомляй!
— Так.
Минуло близько двох годин. Заметіль не втихала. У відповідь на питання Стонора Рассел лаконічно відповідав, що нічого не бачить.
— Може, тебе змінити, Джеку? — поцікавився Стонор.
— Наразі не треба.
Минуло ще близько години. З радіорубки виглянув Жиро.
— Знову починається це дике виття в ефірі, як тоді, — стиха повідомив лікар. — Ось послухайте… — Лікар зник у радіорубці, залишивши відчиненими двері.
Почулося шипіння репродуктора, і відразу ж його змінив вібруючий низький звук — страхітлива мелодія туги, болю, загрози. Здавалося, крила якихось невідомих всемогутніх сил розпростерлися над принишклими зимівниками. А мелодія продовжувала звучати, затихаючи і знову розростаючись, застерігаючи і загрожуючи, таємнича й незрозуміла.
— Збожеволіти можна! — закричав Стонор, затикаючи вуха.
Лоу, зморщившись мов від зубного болю, похитував головою.
— Досить! — гаркнув він нарешті. — Не варто зловживати… такою музикою.
Лікар поспішив вимкнути приймач.
— Ну як?
— Ніколи не чув нічого схожого, — зізнався Стонор. — Невже й тоді це звучало так?
— Абсолютно. Самому кортіло завити від жаху.
— Дивні тут бувають перешкоди, — пробурмотів Лоу, розкурюючи сигарету.
Дзенькнув телефон. Стонор поспішно схопив слухавку.
— Хелло, Джеку?
— Щойно бачив тінь. Схоже на… ведмедя чи крупну мавпу. Подивіться, що діється біля люка.
З обличчя Стонора Лоу зрозумів: щось трапилося.
— З’явилися?
— Здається… Мерщій! — Стонор указав Лоу на карабін, що стояв у кутку. — Джеку, ти також якщо побачиш, стріляй. Лікарю, трубку!
Не слухаючи застережень Рассела, Стонор тицьнув телефонну трубку лікареві, схопив другий карабін і вслід за Лоу вибіг із