Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— І все-таки рано чи пізно нам доведеться вибратися нагору і ще раз спробувати щастя.

— Щастя?

— Звісно. Ми за всяку ціну мусимо дістати таку бестію. Хоча б одну. Інакше нам не повірять.

— Джек учора вночі встиг крикнути, що ти помилився, Ральфе. Він мав на увазі цих мавп. У чому ти міг помилитися?

— Лікар щось наплутав. І яка різниця — мавпи це чи щось інше! Ми мусимо запопасти таку істоту.

— Є різниця, Стоноре. А раптом ці істоти розумні?..

— Що за маячня!..

— Вони сильні, вони легко могли б знищити нас, і вони, проте, не нападають. Пригадай повернений перископ і шнур у штольні. А це дивне завивання. Його відтінки змінюються… Можливо, вони хочуть привернути нашу увагу?..

— Ти з’їхав з глузду, Фреде. Ти ж бачив, що? це таке. Якщо у них і є дрібка розуму, то не більше, ніж у пітекантропа[185]. Ні, тобі конче треба ковтнути свіжого повітря. Чом би тобі не зазирнути на метеомайданчик? Останніми днями ти часто порушуєш графік спостережень.

— Ти хочеш, щоб я вийшов зараз назовні?

— Разом зі мною. Я страхуватиму тебе. Зараз не дуже мете…

— Хочеш використати мене як приманку? В Індії так полюють на тигрів… з молодим баранцем… Бе-е, бе-е…

— Боїшся?

— І не приховую цього. І ти боїшся, Стоноре. І лікар боїться. І кожен боявся б на нашому місці. Ми зіткнулися з чимось небувалим, грізним, незрозумілим і тому страшним. Але ми всі боїмося по-різному. Лікар прикрив голову подушкою й сподівається проспати страшні години; у тобі страх бореться з честолюбством і бажанням дістати мільйон доларів за шкуру цієї бестії. А мене після загибелі Джека не вабить навіть мільйон доларів. Та ти й не поділився б ним зі мною, Стоноре.

— Хочеш поторгуватися, Фреде. Відповідна мить, щоби зробити бізнес.

— Ні, торгуватися не буду. Піду.

— Куди?

— На метеомайданчик. Щоб ти більше не зміг дорікнути Лоу в порушенні графіку спостережень.

— Ну ось, ти, здається, образився на мене, старий.

— Ні. На тебе ображатися не можна. Ти начальник. На війні як на війні…

Перед виходом на поверхню Стонор знову увімкнув радіо.

Виття звучало тихіше, часом зовсім затихало. У ньому з’явилися нові відтінки туги й непогамованого болю.

— Неймовірно, — прошепотів Стонор. — У цьому справді є мелодія й якийсь свій ритм. Що все це може означати? Якщо джерелом цих перешкод є тутешні мешканці, далебі, вони віддаляються зараз від Великої кабіни. Не запізнитися б нам.

Натягнувши поверх хутряних рукавиць гумові, Стонор обережно опустив металеву кришку люка. Над головою зблиснули веселкові фестони полярного сяйва. Крізь різноколірні хвилі, що поволі котилися по темному небу, просвічували зірки. Вітер задував поодинокими поривами, здіймаючи й женучи струмені поземки.

Стонор посвітив сильним рефлектором і переконався, що майданчик навколо люка порожній.

— Запізнилися! — крикнув він у саме вухо Лоу. — Надто довго філософствували… Погода покращала і… вони зникли.

— Але мороз чортячий, — пробурмотів метеоролог, вилазячи з люка.

— Подивися, чи немає слідів! — знову крикнув Стонор.

Лоу замість відповіді вказав на шиплячі струмені поземки, що відразу ж заносили його власні сліди. Пригнувшись, щоб утриматися на вітрі, метеоролог намацав дріт, протягнутий до метеобудки, і, не озираючись на Стонора, ступив у сніжну пітьму.

Біля будки теж нікого не виявилося. Все було на місці, у повному порядку, і Лоу зайнявся приладами. Його охопила цілковита байдужість до всього, що відбувалося. Він немов спостерігав за собою з боку. Ось Лоу бере відліки й записує їх, ось закриває будку, визначає напрям вітру. Дивно, що цей Лоу нічого не боїться. Адже він боявся, він знає це…

Він не злякався навіть тоді, коли, повертаючись до люка, побачив перед собою щось темне.

— Стоноре? — окликнув він.

Ні, це був не Стонор. Промінь світла слизнув по густій сріблястій шерсті, освітив маленьку конічну голову з великими, мов у кажана, відстовбурченими вухами. Чудовисько поволі наближалося, легко переставляючи схожі на колони ноги. Здається, у нього не було обличчя, лише дві червонуваті світні цятки, спрямовані на Лоу.

«Це, звісно, очі, — промайнуло в голові метеоролога. — Як воно пильно розглядає мене і не поспішає підійти!» Лоу нараз пригадав, як він полював уночі з ліхтарем у джунглях західної Суматри. Він без промаху всаджував кулю поміж блискучих очей, спрямованих з темряви у світловий сніп ліхтаря.

«Чом би й зараз?..» Він намацав у кишені рукоятку пістолета. Відстань — десять кроків. Він не схибить. А, власне, чому він має стріляти? Адже він навіть не знає, що чи хто знаходиться перед ним. Відстань — вісім кроків… сім… Рассел тоді крикнув, що це не єті… Хіба знайомство з невідомим завжди треба починати з кулі?.. Лоу зупинився. Зупинилося й волохате нічне страхіття.

«Дивно, що воно не намагається наблизитися, — думав метеоролог. — А може, у нього мирні наміри? Мирні? Чи відомі йому такі поняття? Що взагалі йому відомо, цьому породженню холоду й мороку? Чи думає воно, чи може воно думати?»

Лоу відчував, що весь тремтить, і водночас був дивно, незбагненно спокійний.

«Спокій перед неминучим кінцем?.. Дивно, здається, воно намагається робити мені якісь знаки. Що можуть означати його рухи? Не наближатися?..»

Яскравий промінь світла звідкись з-за спини чудовиська засліпив Лоу. Метеоролог радше вгадав, аніж розчув крик Стонора:

— Фреде, лягай!.. Стріляю!..

— Ні, — Лоу замахав руками. — Не стріляй…

Темна постать нічного гостя з незбагненною для його розмірів швидкістю вислизнула з-під схрещених променів двох рефлекторів. Лоу встиг роздивитися ще один, застережний жест чудовиська, без сумніву адресований йому. Метеоролог завмер