Мігрант - Марина та Сергій Дяченко
Ріку знайшли моментально. Біля самого берега було мілко, дно піщане. Дехто зразу роздягнувся догола: ці м’язисті парубки напевно провели отроцтво не на дивані й навіть не за партою, а в місцевому аналогові тренажерної зали. Крокодил усівся на березі осторонь і став спостерігати.
Спритніші хлопці добували молюсків із дна, знаючи справу. Перед очима виникали компанії, швиденько розподілялись нові соціальні ролі, зав’язувалася дружба. У воді, не боячись натовпу, ходила риба — Крокодил зойкнув, уперше побачивши темну спину на тлі світлого піщаного дна. Найдрібніша з рибинок була з метр завдовжки й товста, наче окіст.
Ловити рибу голіруч, та ще й перед малолітками, він поки не був готовий, збирати мушлі, блискаючи голим задом, — теж. Від табору тим часом потягло димком; Крокодил устав, потягнувся і неквапно пішов через ліс до галявини.
Група скромніших підлітків оббирала гриби з цегляно-червоного стовбура — кожний гриб схожий був на окраєць хліба. Крокодил про всяк випадок відломив кусник і собі. Хлопчаки не стали їсти здобич сирою, а віднесли до вогню й, настромивши на гострі патички, взялися смажити над вогнищем. «Ще один ресурс», — подумав Крокодил.
Він потримав свій гриб над багаттям, намагаючись не спалити. Принюхавшись, відкусив шматочок, потримав у роті. Смак був овочевий, віддалено схожий на варену моркву — не делікатес, але з голодухи згодиться. Крокодил, зважившись, проковтнув; перший шматок «дикої» їжі впав у шлунок, і нічого страшного не сталося. «Принаймні битися за їжу в цьому літньому таборі не заведено», — вирішив Крокодил.
З ріки притягли тим часом спійману рибину. Тягли двоє голих парубків, один — за голову, другий — за хвіст, хоча рибина явно не була варта таких зусиль: приголомшена, вочевидь, каменем, вона була цілком байдужа до своєї подальшої долі. Безживну тушку кинули на траву біля вогнища й тільки тепер, обліплені лускою, схаменулися: жодних ножів, нічого, чим можна було б розчинити, випатрати, почистити. Вирішили запекти цілою у глині; Крокодил спостерігав.
З ним ніхто не починав розмову. Він і собі не розмовляв ні з ким. Зелений метис Тимор-Алк, теж геть самотній, підвівшись, обтрусив коліна й пішов у напрямку куренів на краю галявини — він досі був одягнений, сандалії не зняв, руки тримав глибоко в кишенях коротких штанів.
Крокодил подумав і теж пішов подивитися, де тут можна «знайти собі житло».
Усього куренів було три: два старі й один новий, зі свіжим ще листям на даху. «Уже перший дощ, — подумав Крокодил, — заллє такий «поросячий будиночок» за півгодини». Він зазирнув усередину; війнуло вільгістю, землею й потом. Мотузяні гамаки, прикріплені до вкопаних у землю стовпів, висіли в три яруси вздовж стін. Крім гамаків, жодних меблів не було до послуг.
Крокодил спохмурнів. У міграційному «готелі» він мешкав в окремому будинку з зеленою травкою на підлозі, з великими вікнами, зручними меблями й чудово обладнаною вбиральнею. Тут, вочевидячки, за туалет правила вигрібна яма.
Ззовні сновигали, дзижчали й дзвеніли комахи. Тимор-Алк, не виймаючи рук із кишень, стояв перед плетеною стінкою — єдиною стіною місцевої вбиральні. Зовнішній вигляд був саме такий, якого боявся Крокодил — настил із безліччю дір. Та запаху не було. Крокодил чудово знав, який у таких місцях буває запах.
— Не смердить, — сказав він Тимор-Алку.
— Там очисник, — зеленоволосий показав кудись униз. І по короткій мовчанці спитав: — Ти мігрант?
— Так.
— Звідки?
— З Землі.
— А…
Він був вилицюватий, дуже блідий, схожий на розмальовану гіпсову статую. Очі не червоні, як в альбіносів, а карі, з таким же бузковим відтінком, як в інструктора Айри. З очей Крокодил зрозумів, що парубкові дуже самотньо, дуже незатишно тут, що він готується до найгіршого й страшенно радіє, що Крокодил із ним заговорив.
— Ти чув про Землю? — зацікавився Крокодил.
— Тільки те, що з неї бувають мігранти. Не часто.
— А звідки найбільше за все приїжджає мігрантів?
— Раніше багато було з Лоа, — подумавши, сказав Тимор-Алк, — але вони не їздили на Пробу.
— Чому? — спитав Крокодил зацікавлено.
Метис знизав плечима:
— А навіщо? Вони не розрізняють… не мають уявлення про те, повноправний чи залежний. У них у рідній мові слів таких нема, тому вони спершу плутали… плутались.
— Так, — сказав Крокодил. — А тепер мігрантів із Лоа менше?
— Тепер зовсім нема, — зеленоволосий провів по землі ногою в запорошеній сандалії. — Їхня планета вибухнула, тільки пилюка лишилась.
— А, — здушено сказав Крокодил. — Тоді зрозуміло, чому вони мігрували.
— Це вони спершу мігрували, розумніші. А потім Лоа перевели в зону лиха, а жителів усіх — до категорії біженців, і стали купами засилати на нові світи, де взагалі нічого нема, лише атмосфера штучна. Навіть ґрунту нема. А на Раа їм закрили договір.
— Закрили договір?
— Ну, перестали приймати на Раа…
«Певно, я теж трохи плутаюся після переустановлення мови, — подумав Крокодил. — Мені досі здається, що я думаю російською, але «любов» і «кров» у цій мові не римують».
— Тобі, виходить, багато траплялося мігрантів? Як у вас на Раа до чужинців ставляться?
Тонкі парубійкові губи ледве напружились. Ніби розмову завернуло на прикру для нього тему.
— Раніше було більше, — сказав він ніби понад силу. — А ставляться по-різному. Як звичайно до людей.
Від вогнів ішли, весело перемовляючись, троє — із явним наміром ощасливити вбиральню. Біла шкіра Тимор-Алка раптом різко порожевіла, він ніяково кивнув Крокодилові й пішов у ліс, мовляв, у терміновій справі.
* * *
Після полудня, коли новоприбула група встигла поїсти, розібрати гамаки, знову зголодніти, сяк-так добути харчів і ще раз поїсти, до табору повернулися підлітки, що вже склали свою
