Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— Скажіть, вас не дратують мігранти на Раа?

Парубок і дівчина ззирнулись. От ідіот, говорили їхні погляди.

Зачинилися двері.

Перескакуючи з рейки на рейку, кабіна повезла його назад, у джунглі. Швидко сутеніло. Минув ще один день.

Минулої ночі в лісі небо від Крокодила ховали широкі крони. Тепер він уперше дивився вночі вгору, відчуваючи, як біжать мурашки по всьому тілу.

«А це вогні, що сяють над нашими головами». Дивно, але мова Раа якимось чином передавала ритм цього рядка; Крокодил подумав, що реально можна, навіть необхідно знову вивчити українську. Треба сто разів прослухати послання до себе, де «плаский хліб» значить усього-на-всього «блін», поширена побутова лайка. Завчити напам’ять. А ще краще — знайти землянина, що знав російську як нерідну. Сам Крокодил запросто може навчати англійської її колишніх носіїв… Усе людині до снаги, зневір’я — гріх.

Небо світилося безліччю очей. Кольорові іскри перетинали простір над головою, це було прекрасне і моторошне — аж можна вклякнути — дійство. Він пригадав, що казав йому Вень: «Небіологічне виробництво відсунуте на орбіту». Лише заводи, відстійники, сортувальні станції, енергозаощадні й трансформувальні модулі. Лише урбаністичний пейзаж у небі.

Він ліг на спину, закинув руки за голову й так їхав у напівпрозорому вагоні монорейки, доки не задрімав. Засовався через те, що в прочинену кватирку війнуло. Хитнулась фіранка, скригнув під вікнами ранковий сміттєвоз, Крокодил пригадав, що час уставати, робота чекати не стане…

І прокинувся.

Вагон монорейки стояв, розчинивши двері, і ззовні, в темному лісі пахло смолою й вологою.

— Андрію Строганов, ваш нинішній статус — повнолітній із обмеженими правами. За умовчанням вашим опікуном буде призначено громаду Раа. Ви можете також стати залежним від приватної особи, повноправного громадянина Раа, згодного вас опікувати. Чи є хтось, чийого заступництва ви воліли б?

— Ні, — сказав Крокодил.

— Отже, ви збираєтеся прийняти заступництво громади?

— Я збираюся пройти випробування й отримати статус повноправного громадянина.

Офіцер — той самий, що приймав Крокодила на Раа, — ледь помітно звів брови:

— Можна дізнатися ваші мотиви?

— За законом я мушу наводити аргументи?

— За законом — ні. Та я не зовсім певен, що ви розумієте суть справи. Перебування в статусі залежного оптимальне для мігранта. Можливо, ви маєте релігійні обмеження, й певні догми буде порушено, якщо ви станете опікуваним? У такому разі мій обов’язок — пояснити вам, що статус залежного…

— Я хочу одержати статус рівноправного громадянина.

— Вас попередили про складність тесту?

— Так, — процідив Крокодил крізь зуби.

— У разі, якщо результат виявиться негативним, вам буде надано державну залежність.

— Гаразд.

— Право на випробування надають один раз, безоплатно, беззастережно, без можливості перескладання.

— Так.

— Завтра о сьомій ранку ви мусите прибути на збірний пункт. У разі відмови від випробування, — офіцер м’яко всміхнувся, — просто дайте мені знати.

Рано-вранці, коли було так прохолодно, що аж крутило кістки, Крокодил зійшов із монорейкової кабіни на берег річки. Джунглі тут закінчувались, наче відрізані, і починалося відкрите місце, піщаний косогір під блідо-бузковим небом. На піску сиділи, підібравши під себе ноги, смагляві підлітки — старшому було на вигляд років сімнадцять.

— Дитячий садок, — буркнув собі під ніс Крокодил. Підійшов до них, цікаво роззирнувся; на самому березі, по кісточки у воді, стояла боса людина у форменій сорочці громадської служби й коротких білих шортах.

— Андрій Строганов, — сказав без питальної інтонації. Констатував.

— Я! — Крокодил жартівливо віддав честь. Офіцер у шортах не зрозумів гумору.

— Відправлення за п’ять хвилин. Особисті речі залиште в камері схову.

— Я не маю особистих речей.

— Добре. Чекайте.

Підлітки на березі дивилися на нього. За віком вони були йому якщо не сини, то племінники. Чи набагато молодші брати; «Брати мої менші», — подумав Крокодил і сів осторонь від усіх, обличчям до води.

Було холодно. В дзеркальній нетечі відбивалась малесенька іскорка, що простувала через небо. Супутник, а може, цілий завод на орбіті.

Він відчув рух за спиною. Хтось із підлітків хмикнув; скригнув пісок, Крокодил озирнувся й побачив нового претендента — високого худорлявого хлопчика років п’ятнадцяти. Крокодил звик уже, що місцеві жителі смагляві, а цей підліток був білий, аж прозорий: його волосся, обстрижене дуже коротко, мінилося зеленим. Теж мігрант?

Офіцер громадської служби озирнувся через плече:

— Тимор-Алк?

— Так, — сказав новоприбулий голосом низьким і ламким. Здається, він умисне говорив басом.

— Жодних особистих речей, — офіцер кивнув на заплічник, що теліпався в парубка на плечі. — Залиште в камері схову.

Хтось на березі хихикнув.

Новоприбулий хотів щось сказати, потім мотнув головою і, розвернувшись, пішов од берега до єдиної хижі, схожої на старий сільський вулик.

Дзеркало води здригнулося. З-за повороту ріки безгучно з’явився човен, схожий на велетенську водомірку: шестеро вигнутих лап утримували по боках її два довгі поплавці. На кормі стояв чоловік у форменій сорочці, немолодий, смаглявий, босий.

Човен підплив до берега. За мовчазною командою підлітки разом піднялись і, струшуючи пісок, стали по черзі всідатися на борту. Крокодил устав, коли майже всі його нові товариші були вже в човні; лишилася вільною тільки вузька лавка на носі. Крокодил перемахнув через борт у всіх перед очима — не так спритно, як сподівався. Здалось йому — якийсь шмаркач хмикнув?

Останнім до човна вліз зеленоволосий Тимор-Алк. Усівся, сопучи й часто ковтаючи, на єдине вільне місце поряд із Крокодилом.

Лапи, розчепірені по боках, здригнулися й піднялись. Човен сів глибше, готовий загребти бортами воду; поплавці зашипіли, надуваючись, човен підстрибнув, ніби стрімко втрачаючи вагу, і рушив.

Зник піщаний берег, немов його злизали величезним