Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

Діти знайомилися. Діти реготали нарочито грубими голосами. «Автобус до літнього табору, ось що це таке», — подумав Крокодил. Хіба що пісень не співають. Новий колектив, у якім кожен прагне посісти гідне місце.

Тимор-Алк мовчав. Він узагалі ще нічого не сказав, як пам’яталося Крокодилу, крім єдиного ламкого «так».

— Ти мігрант? — по-приятельськи спитав Крокодил.

— Ні.

Крокодил здивувався. Сам він був готовий опинитися в ролі відторженця і не боявся цієї ролі: все-таки життєвий досвід, хай інопланетний, дає перевагу над шмаркачами. Та цей, блідий і зеленоволосий, ніби заздалегідь готувався до ролі жертви. Чому?

Насунулися зарості кущів і відпливли назад. Небо наблизилось. Береги розступилися, і човен, пройшовши над білою мілиною, попрямував у море.

Упала швидкість. Човен захитало з борту на борт. Знов зашипіли поплавці. Човен вирівнявся і, заново розганяючись, полетів до горизонту, геть від берега, заростей, геть від гирла ріки.

Крокодилові забило дух. Віддавна, зі шкільних років, він не знав нічого схожого. Давним-давно, бувши однолітком цих хлоп-чаків, він ганяв на дикій швидкості на мотоциклі, горлав пісні й тільки тоді — на вільній трасі раннього недільного ранку — так гостро відчував просторінь, свободу, швидкість.

Він думав, це відчуття пішло разом із юністю й більше не повернеться.

Вийшло сонце. Поверхня моря спалахнула, всяка дрібна хвиля прикинулась діамантом; попереду — нове небо й новий світ, нові можливості. «Чорт забирай, — подумав Крокодил, — я вже хочу бути місцевим моряком. Або місцевим космонавтом. Або… я ж нітрохи не знаю, які є справи та професії в цьому світі…»

Човен повернув, сонце зайшло за хмарину, і мана розвіялась. «Я пущуся невідомо куди, незрозуміло навіщо, з самою лише слабкою надією — зрозуміти, за якими ознаками цей світ поділяє людей на повноправних і залежних. Я їду, щоби посісти в цьому світі пристойне місце — і заразом з’ясувати, що мені пристало…»

Він знову поглянув на хлопчака, що сидів поруч.

Парубок був зелений тепер уже й обличчям. Піймавши погляд Крокодила, він стріпнувся, швидко схилився за борт, і його знудило.

Ззаду засміялись.

Години за три, коли в Крокодила щеміли од вітру щоки, сльозились очі й тріскалися губи, попереду показалася смужка землі. «Весь укритий зеленню, абсолютно весь…» — утомлено подумав Крокодил.

Човен обійшов тупий мисок і ввійшов у бухту. Море тут було бузкове, хвилі здіймалися й опадали. На кам’яному березі чекала людина в коротких шкіряних штанах до колін. Крокодил примружив запалені очі: мужикові було років тридцять. Провідник? Тренер? Місцеве начальство?

Човен знову пішов незграбно і, просівши у воді, розвернувся до берега правим бортом.

— Сходьте, — негучно сказав чоловік на березі.

Човен стояв над глибоким місцем, і берег височів над водою сантиметрів на тридцять. Претенденти розгубилися на якусь секунду; першим підвівся вродливий парубок у сорочці без застібки, з широким коміром. Граційно стрибнув у море, вмить випірнув, у два помахи дістався берега, виліз і — Крокодил роззявив рота — струснув із себе воду неповторним тваринним рухом, від голови до п’яток. Крокодилу завжди подобалося спостерігати, як обтрушуються собаки, але щоб такий рух ефектно, та ще й красиво повторила людина — він не міг уявити.

«Парубійко — лідер, — подумав він, дивлячись, як інші підлітки, осмілівши, вибираються з човна й лізуть на берег. — Перед начальником удало козирнув і товаришам показав, що вміє».

Він перевів погляд на зеленоволосого поряд із собою. Тимор-Алкові було погано. Крокодил відчував його запах — запах хлоп’ячого нервового поту.

Звільняючись від пасажирів, човен стрибав на воді, мов несповна розуму. Офіцер на кормі стояв, мальовничо поклавши руку на бік, і дивився туди, де в горловині бухти було видно обрій. «Якби ж то опинитися на твоєму місці», — подумав Крокодил. Нічого нікому не доводити, а просто красиво стати на кормі. Навряд чи цією штукою так складно керувати…

Він похопився, пригадавши, що відстає від решти, затримав дихання й стрибнув за борт. Вода виявилась несподівано теплою. Крокодил із величезною втіхою поплавав би, поніжився у хвилях, але всі вже вибрались на берег — і він із нехіттю пішов слідом за колективом.

Зеленоволосий вибрався на берег останнім. Плавати він, усупереч побоюванням Крокодила, умів незгірш за інших. Просто дуже нервував і не вмів того приховувати.

— Усіх вітаю, — чоловік у коротких штанах говорив не піднімаючи голосу, але балаканина новоприбулих одразу стихла. — На цьому острові мене звуть Айра. Я прийматиму у вашої групи Пробу, в міру того, як ви будете готові. Станьте вряд і назвіть ваші імена.

Хлопчаки моментально вишикувалися. Крокодил завбачливо став на лівому фланзі. До нього — мабуть, інстинктивно — знов прибився Тимор-Алк; виявилося, що зеленоволосий вищий за Крокодила майже на півголови, та й решта претендентів, навіть зовсім юні, зростом не поступаються дорослим.

Красеня, що першим стрибнув із човна, звали Полос-Над. Крокодил уважно слухав імена інших, намагаючись запам’ятати з першого разу. Багато хто нервувався, ховаючи страх за сміхом чи бравадою. Таких інструктор умить ускромлював:

— Спокійно. Поки що мені треба від тебе тільки ім’я, більше нічого. Повтори.

— Андрій, — сказав Крокодил, коли до нього дійшла черга. — Васильович. Строганов. Можна просто Андрій.

— Мігрант? — сухо спитав Айра.

— Так.

— Човен там, — він перевів погляд на Тимор-Алка. — А це що в нас за блідо-зелена парость?

У лаві засміялись.

— Не зрозумів, — сказав Крокодил. — Що значить…

— Значить, що човен там, — Айра знову кинув на нього погляд сірих, із бузковим полиском, мутнуватих очей. — Сідай у човен, і щасливої дороги назад.

— Не зрозумів, — повторив Крокодил і вперше справді розгубився.

— Як тебе звуть? — ігноруючи Крокодила, Айра дивився на зеленоволосого.

— Тимор-Алк, — відповів парубок, цього разу несподівано високим дзвінким голосом.

— Ти метис?

— Так.

— Тобі потрібні