Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Чому?

— Тому, що за законами побратимства, коли вмирає один побратим, то мусить умерти й другий. Такий звичай, який ще більше підкреслює важливість цього обряду.

— Ну й ну, — розвів руками Артем. — Оце так зв’язали мене!

— Як сіамські близнята! — пирснула Ліда.

Артем сердито глянув на неї. Проте Іван Семенович спинив його:

— Тихше, тихше! До речі, он служники несуть останню страву!

Чотири служники внесли на майданчик смаженого дикого кабана — того самого, якого сьогодні вбили в лісі. Артем одразу пізнав довгу голову й великі ікла. Але тепер кабан утратив свій лютий вигляд. Він мирно лежав, підібгавши під себе ноги і простягти голову, як і личить підсмаженій туші.

Кабана поклали на килим перед Сколотом. Очевидно, це була найулюбленіша скіфська їжа, бо тепер сивоусі воїни й мисливці присунулися ближче, видно, цікавлячись кабаном. Сколот подав знак Варканові. Молодий скіф вихопив з ножен широкий і короткий кинджал і спритно розкраяв смажену тушу на великі шматки. Служники розносили їх гостям. Але вечеря все ще не починалася.

Лише коли сам Сколот узяв у руки кусень м’яса і почав його їсти, тільки тоді почали їсти і всі інші. Вони їли жадібно, розриваючи м’ясо руками, лише дехто розрізував його ножем. Гарячий сік стікав по обличчях, плямував одяг, бруднив килим. Але цього ніхто не помічав, всі були надто захоплені їжею. Навіть пихаті скіфські багатії на цей час забули про свою гордовитість. Вони їли м’ясо так само жадібно, як і всі інші.

А служники все бігали й бігали. Тепер вони носили міхи з вином, клали їх перед гостями. Задзвеніли чаші. Запашне вино, вже знайома ученим скіфська оксюгала, лилося з міхів.

І знов Сколот подав знак починати пити. Він узяв дві зв’язані докупи золоті посудини, служник налив у них вина. Сколот високо підніс цю дивну подвійну посудину і простягнув її до чужинців, вітаючи їх.

— Це він п’є за наше здоров’я, — шепнула Артемові Ліда.

Потім Сколот повільно підніс посудину до рота і, не відриваючись, спорожнив її, кинувши потім на землю. Вітальні вигуки залунали на майданчику. Гості підносили свої чаші і спорожняли їх одну за одною. Від кибиток долинула пісня, її співали жінки. Урочиста й протяжна, ця пісня, здавалось, розповідала про якісь сумні події.

Тим часом Варкан подав Сколотові велику золоту чашу. Служник, що тримав обома руками міх, налив у неї вина… Найстаріший, найуславленіший з мисливців з сивою головою підійшов до вождя. Він узяв у нього з рук чашу й випив вино. Це була особлива честь — пити вино, взяте з рук вождя. Таку честь діставали тільки ті з гостей, хто мав найбільші заслуги перед вождем, кого вождь шанував. По черзі до Сколота підходили його воїни й мисливці й пили вино з тієї чаші.

Тепер вино пили вже всі. Безладний гамір знявся над майданчиком. Раз по раз спалахував громоподібний регіт. Але ось старий Сколот підвів урочисто руку.

— Дивіться, дивіться, який старезний дід! — вигукнула Ліда.

Підтримуваний двома молодими скіфами, серед юрби повільно проходив, наближався до підвищення Сколота старий-старий дід. Він був у білому довгому одязі, очі його нерухомо дивилися вгору. Він ішов мовчки, обидві його руки лежали на плечах супутників. І там, де він проходив, замовкали розмови. Скіфи з пошаною дивились на старого, відсувалися, звільняючи йому шлях. А він повільно йшов і йшов; видно було, що він ледве мав силу рухатися, цей старий дід у білому одязі й білому башлику.

— Та він же сліпий, — тихо сказав Артем.

Очі діда все ще дивилися вгору, коли він наблизився до Сколота, який дружньо і шанобливо вітав його. Старий відповів. Дивно, його голос був міцний і глибокий. Дідові допомогли сісти на килим на підвищенні. Старий не опускав очей, губи його беззвучно рухались. Враз пролунали тимпани, їх дзвін пронісся над майданчиком і змовк. На зміну йому залунав свист кістяних дудок. Всього кілька нот, що нагадували воєнний сигнал. Майданчик залляла тиша. Вщухли розмови, припинився сміх. Скіфи повернулися всі до підвищення, на якому сидів старий. А він так само беззвучно ворушив губами, ніби читав йому одному відому молитву.

Дмитро Борисович нахилився до Варкана:

— Хто цей дід?

— Це найстаріший і найповажніший серед усіх скіфів чоловік. Ім’я його Ормад. Коли він народився — ніхто не знає, бо живе він дуже давно. Він сам пам’ятає наших батьків і дідів, коли вони були ще хлоп’ятами. Ормад був великим воїном і мисливцем. А тепер він живе в пошані в своєму наметі. І лише на свята виходить з нього, щоб розказати народові про минуле.

— Оце він і зараз розповідатиме? — спитав археолог, і очі його заблищали.

Варкан кивнув головою:

— Тимпани й дудки сповіщали всіх, що старий Ормад незабаром почне.

— Варкане, друже мій, я попрошу вас негайно перекладати мені все, що говоритиме Ормад. Згода? — з благанням мовив археолог.

Варкан охоче погодився, як погоджувався досі робити все, що цікавило його друзів.

В кількох словах Дмитро Борисович пояснив товаришам, зацікавленим не менш від нього, що сказав Варкан.

— Хм… значить, Варкан перекладатиме вам, Дмитре Борисовичу, а ви негайно будете перекладати нам, — усміхнувся Іван Семенович. — Так?

— Це досить важко, — пробував сперечатися археолог. — Адже так я потім не згадаю всього для себе, розпорошиться увага…

— Нічого, ми всі потім нагадаємо вам те, що ви забудете. Адже все це залишиться відразу в чотирьох головах замість одної, — заперечив геолог.