Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Він побратався з Варканом, Дмитре Борисовичу, випив вина з кров’ю, — пояснила Ліда.

— Як побратався? І без мене? Артеме, це нечесно! Як ви насмілилися робити це, коли мене тут не було? Такий цікавий звичай, а я й не бачив!.. Ай-яй-яй, як погано з вашого боку! Ну, пішли, по дорозі розкажете. Тільки докладно, все, як було. Не пропускайте жодної дрібнички. Адже цей звичай дуже характерний для ступеня розвитку цього скіфського племені. Починайте, я слухаю!

І вони в супроводі Варкана вийшли з намету.

Великий утоптаний майданчик перед наметом Сколота був укритий килимами й циновками з конопляного прядива. Великі вози й менші розміром криті повстю кибитки оточували цей святковий майданчик суцільною стіною. Далі поза ними підносились інші намети, більші й менші. Все разом нагадувало дивний амфітеатр, краї якого дедалі ставали вищими.

Посередині, на підвищенні, вкритому повстю та різнобарвними килимами, сидів сам Сколот. Поруч нього напівлежав на килимі Іван Семенович. Геолог розмовляв з старим вождем з допомогою жестів. Що кожен з них розумів з тієї бесіди, було невідомо; але зовні вони обидва були цілком задоволені один одним. Недалеко від Сколота сидів Гартак. Він був пишно одягнений. Але ніщо не могло прикрасити цю людину.

І не тому, що Гартак був калікою. Це було найменшою причиною.

Неприємне, лихе його обличчя, завжди чимсь незадоволене, скривлене в презирливу і разом з тим заздрісну гримасу; очі, які ніколи не дивились прямо в обличчя людині, а завжди бігали по сторонах, уникаючи зустрічі з поглядом співбесідника; сухі, стиснені губи, з-під яких іноді визирали нерівні дрібні зуби; нещира, вимушена посмішка, яка іноді з’являлася на зеленувато-сірому його обличчі, щоб одразу по тому знов перетворитись на звичну неприємну гримасу, — всіх цих рис не могло приховати найкраще вбрання.

Навколо підвищення Сколота розмістилися найстаріші уславлені його дружинники й мисливці. Довге сиве пожовкле волосся спадало з-під їх високих шкіряних шоломів, оздоблених золотими прикрасами. Тільки вони, довговусі й сивобороді воїни й мисливці, мали право перебувати поруч з Сколотом на його килимах.

Трошки далі сиділи старшини та знатні скіфи-багатії. Вони трималися осторонь, не змішуючись з воїнами й мисливцями, так само, як і з простими скіфами. Вони гордовито дивились навкруги і тихо розмовляли між собою.

Ще далі розмістилися звичайні, прості скіфи. Вони сиділи тісно, один поруч одного. Ті, хто встиг відзначитися під час останнього полювання, хто виявив себе кращим мисливцем, — займали ближче до центра місце. А позаду на кінських шкірах або просто на землі, далеко, аж біля возів та кибиток, містилася молодь, нічим не уславлена, яка тільки мріяла про подвиги та славу…

Жінки стояли окремо, осторонь. Вони не мали права брати участі в бенкеті. Вони стояли окремими купками, прислухалися до розмов, але не втручалися в них.

Стриманий гомін пробіг по майданчику, коли з’явились чужинці. Всі розступилися перед ними, утворюючи широкий прохід, який вів прямо до підвищення Сколота. Сам старий вождь трохи підвівся, вітаючи прибулих. Він вимовив кілька слів, указуючи на місце коло себе.

— Сколот запрошує нас усіх зайняти місце, — сказав археолог.

— А як урочисто! — мовив Артем, оглядаючись.

— І тому нам треба бути досить серйозними й поважними. Майте на увазі, що сотні очей стежать за кожним нашим рухом. Зокрема ота купка, — непомітно вказав на знатних скіфів Іван Семенович.

Справді, якщо дружинники, воїни, мисливці й прості скіфи лише з цікавістю дивились на чужинців, то купка знатних багатіїв була настроєна явно вороже. В цьому не було нічого дивного. Адже чужинці недоброзичливо поставились до Дорбатая. А це віщувало погані взаємини і з тими, на кого він спирався. Кожен з товаришів добре розумів це.

На товстому пухкому килимі було дуже зручно сидіти. Артем з насолодою випростав ноги: справді, тут приємно було відпочити. Від сп’янілості вже майже нічого не залишилося, голова знов була свіжа.

Сколот плеснув у долоні — раз і другий. І враз з усіх боків з’явилися служники. На високо піднятих руках вони несли їжу — варене й смажене м’ясо, від якого здіймалася густа пара. Інші служники несли великі казани з паруючою юшкою. Все це вони ставили на циновки й килими, серед груп скіфів. Здавалося, вже не залишилося місця для страв, а служники все несли й несли їжу. Уже молоді скіфи почали їсти м’ясо, жадібно розриваючи його на шматки; але старші воїни й мисливці, довговусі поважні діди й батьки не починали їсти, чогось ждучи. Ще незалежніше трималася купка старшин-багатіїв, які навіть і не дивилися на їжу. Вони тихо перемовлялись, спідлоба поглядаючи на чужинців.

— Чого це у вас, Артеме, перев’язана нога? — спитав геолог.

— О, Іване Семеновичу, це ціла історія, яка досить дивно закінчилася, — жваво відповів Артем. — Внаслідок усіх сьогоднішніх пригод я став братом Варкана!

— Що таке?

— Ну, як не братом, то, принаймні, побратимом.

— Не «принаймні», Артеме, — втрутився археолог. — Бо брати можуть стати ворогами. От як, скажімо, Сколот і Дорбатай. А побратим для скіфа — це більше, ніж брат. Це людина, з якою ви зв’язані на все життя. От що.

Артем задумливо відповів:

— Так мені й Ліда казала… Чудно якось…

— Нічого чудного немає. Це витікає з усього ладу такого племені, яке ще перебуває на родовому ступені розвитку. Родинні зв’язки — дуже важливі в таких умовах. І коли скіф братається з вами, він цим підкреслює, що ви стаєте для нього найближчим, кревним родичем. Розумієте?

— Розумію, — зітхнув Артем.