Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Варкан спинився серед намету в урочистій позі. Він розповідав старому скіфові й жінці в кокошнику про полювання на кабана. І хоч Ліда й Артем не розуміли жодного слова, — розповідь Варкана була для них цілком зрозумілою, так мальовничо ілюстрував він своє оповідання жестами.

Ось він закінчив, підійшов до Артема і знов приклав його руку до свого чола. Артем остаточно зніяковів.

— Та годі вже, — бурмотів він, вириваючи руку, — годі!

Варкан відпустив його, взяв чашу й поставив перед Артемом. Він чемно уклонився юнакові й заговорив знов. Жести допомагали зрозуміти його.

Молодий скіф хотів віддячити Артемові за врятування життя. Він показав на чашу, на вино, закачав рукав і хутким помахом гострого ножа надрізав шкіру на руці. З порізу в бронзову чашу впало кілька краплин крові.

— А далі? — спитав Артем.

— А далі тобі треба зробити те ж саме, — відповіла Ліда.

— Звідки ти знаєш? — недовірливо глянув на неї Артем.

— Згадала. Колись читала про такі звичаї. Бач, навіть деталі пам’ятаю, — засміялась вона. — Це називається побратимство!

— Тобто?

— Ти мусиш також надрізати собі руку, щоб і твоя кров була в чаші. А тоді ви разом з Варканом вип’єте цю кров…

— Мені здається, це не дуже смачно…

— Пробач, забула. В цю чашу ще буде налито вино. І ви вип’єте це вино разом з кров’ю.

— Це вже не так страшно, хоч все-таки й не дуже вабить мене.

— А після того ви з Варканом станете побратимами. Це покладе на вас обох певні обов’язки.

— Як брати?

— Ні, більш. Я не пам’ятаю добре, але, здається мені, побратими — навіть рідніше, ніж просто брати. Та ти спитаєш у Дмитра Борисовича, він тобі все це пояснить.

Варкан ждав з чашею в руках, прислухаючись до незрозумілої йому бесіди. Артем все ще вагався:

— Ну, а коли я не хочу всієї цієї історії? Що тоді?

— Я не знаю. Але я думаю, що це буде велика образа для Варкана. Ти тільки уяви собі — він такий вдячний, що пропонує побрататися з тобою, а ти візьмеш і відмовишся?..

— Ну, на чортів ота кров? — буркнув іще Артем.

Але він розумів уже, що його відмовлення і справді буде образою для Варкана. Треба було погоджуватись. І він простягнув Варканові свою руку.

Таким же хутким помахом молодий скіф надрізав руку Артемові. Юнак скривився: от, які звичаї бувають!

Кілька краплин крові з Артемової руки впали в чашу й змішалися з кров’ю скіфа. Варкан урочисто й високо підняв чашу. Ліда з цікавістю спостерігала цей стародавній звичай. Старий скіф узяв міх, розв’язав його і налив у чашу вина. Тоді Варкан сів поруч з Артемом і підніс йому чашу.

— Пий, Артеме, — посміхнулась Ліда. — Потім розкажеш, чи смачне!

— А ну тебе! — відмахнувся Артем.

Він припав губами до чаші. Варкан обняв його вільною рукою за плечі, нахилив чашу і теж припав до неї.

— Разом, разом з ним треба пити! — сказала Ліда.

Вино було густе й запашне, і Артем не відчував ніякого неприємного присмаку. Та дійсно, хіба можна було відчути смак кількох краплин крові, що розчинилися в великій чаші вина? Артем тягнув вино, скоса поглядаючи на Варкана: може, годі?.. Але скіф пив далі й далі, не відриваючись. «Мабуть, справді треба пити до кінця, — подумав юнак. — Ну, гаразд, я йому доведу, що й я можу пити, не переводячи духу!»

І він чесно випив півчаші, яка припадала на його долю. Варкан відставив порожню чашу, щиро обняв Артема й поцілував його в губи. Каштанова кучерява борідка скіфа залоскотала підборіддя Артема.

— Ну, як? — поцікавилась Ліда.

— Нічого. Смачне, приємне вино. От і все.

Він відчув, що трохи сп’янів. Скільки це він випив? Мабуть не менш, як півлітра. І не відриваючись. А звідки це в наметі взялись нові люди? Он кілька воїнів… чи мисливців, все одно… і жінки… Мабуть, зайшли, поки він пив. Хороше вино, смачне! Так тепер він з Варканом — побратими? Цікаво, гарний цей звичай, дуже гарний!..

Скіфи, що зайшли в намет, слухали нову розповідь Варкана. Він знов розказав про полювання, показуючи то на Артема, то на себе, то на Ліду. Ось він підстрибнув, показуючи, як Артем зіскочив з дерева і вдарив мечем кабана. Схвальні вигуки слухачів свідчили, що скіфам сподобалась поведінка молодого чужинця. Вони з пошаною дивились на Артема. Проте тепер юнак уже не соромився. Вино таки вплинуло на нього. Він сидів на своєму місці зовсім невимушено і в свою чергу придивлявся до скіфів. Ось високий бородатий воїн у шкіряному шоломі, з важким мечем. Артем, здається, навіть бачив його вже десь. Але хіба згадаєш, коли протягом двох днів довелося бачити стільки нових облич?.. А от той старий скіф, що спочатку приніс їм молоко й їжу, а тепер знов слухав Варкана, — чи не батько це нового Артемового побратима? Він дуже подібний до Варкана. Таке ж саме тонке обличчя, високе чоло, рівний ніс. Тільки що старий, зморшкуватий. Жінки теж уважно слухають Варкана, поспиравшись підборіддям на долоні.

Зовні раптом почулися чиїсь голоси. Краї намету розгорнулися, і Артем здивовано побачив Дмитра Борисовича. Археолог увійшов і зразу напівсердито почав лаяти Артема й Ліду.

— Чого це ви тут розляглися? Ми ждемо їх у Сколота, а їм і байдуже… Вставайте, пішли! Та ви, Артеме, підпили трохи, я бачу? Що це таке?