Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— Ну, добре, добре, — ніяково спинив її Артем. — Страх не люблю, коли дівчата забагато переживають… Дивись, Варкан хоче забрати з собою дичину!
Разом з другим скіфом, Варкан тягнув тушу забитого кабана ближче до дерева. Час від часу він поглядав на Артема й Ліду, мов довідуючись про їх настрій. Обличчя його було веселе і приязне. Нібито нічого й не сталося, не було ніякої смертельної небезпеки. Просто, пополювали на кабана, вбили його без ніяких труднощів — от і все.
Ліда й Артем з цікавістю дивилися, як Варкан швидко розрізав черево звіра, викинув тельбухи. Потім другий скіф привів коней. На одного з них поклали тушу кабана, прив’язали її. Варкан стрибнув на другого коня. Його приятель сів на коня позад Варкана. Подано знак: поїхали!
Коні пішли з місця легкою риссю. Артем їхав слідом за другим конем, на якому лежала туша. Навіть тепер звір все ще здавався страшним. Широко роззявлена паща з жовтими іклами все ще ніби загрожувала. Артем згадав ту мить, коли ця паща повернулася до нього. Які страшні були тоді ті малесенькі люті червоні оченята! Як горіли вони злістю! І коли б не наспів товариш Варкана, то навряд чи довелося б тепер Артемові вивчати голову страховища…
— Мені здається, Варкан дуже вдячний тобі, Артеме, — сказала Ліда. — Пам’ятаєш, як він зворушливо приклав твою руку до свого чола? Це, мабуть, така скіфська манера дякувати.
— Тоді я мусив би так само дякувати його товаришеві…
— Але як ти наважився стрибнути на кабана з дерева?
— Зовсім я нічого не наважувався. І не думав про це. Хіба тоді був час обмірковувати?
Ліда знизала плечима. Проте у виразі її обличчя з’явилося щось нове. Дівчина не пізнавала Артема, того самого Артема, до якого вона звикла під час роботи в експедиції. Тоді це був звичайний юнак, добрий товариш, іноді трохи кумедний, але зовсім такий, як і багато інших. Тепер, у цьому надприродному, майже казковому оточенні він і сам ставав дедалі більш незвичайним, вигадливим, сміливим, кмітливим. Мов якісь нові риси пробудилися в ньому під впливом нових обставин. Але що саме змінилося в ньому? Зовні він залишився таким самим Артемом. Ті ж самі скуйовджені кучері, ті ж самі великі, трохи сумні очі… а от вчинки його стали зовсім інші… і нічого кумедного не залишилося в його поведінці…
Закінчився ліс. Вони знов їхали дивним рожевим степом. Пронизливими металічними голосами стрекотали коники, десь угорі, аж під низькими хмарами, співали жайворонки… Від високої трави підіймалися в повітря солодкі медові пахощі. Далеко на горбі виднілася священна купа хмизу. Вона здавалася звідси зовсім маленькою. В сутінках далекі кам’яні урвища наче присунулися ближче й нахилилися, затискуючи між собою й степ, і ліс, і становимще.
Здалека долинуло кінське іржання. Варкан застережливо махнув рукою супутникам і круто завернув убік. Слідом за ним завернули й інші. Це було зроблено цілком вчасно, бо через хвилину з високої трави виринули перші коні великого табуна. Вони мчали галопом — десятки й сотні коней, вони мчали суцільною масою, лавою. Від глухого тупоту здригалася земля, коні мчали, не вибираючи шляху. З десяток рабів гнало цей табун, вигукуючи, вимахуючи руками. Товариші спинилися подивитись. Дійсно, Варкан мав підстави звернути з шляху. Навіть тут, на певній віддалі від табуна, коні під вершниками збуджено іржали й поривалися до табуна.
Артем згадував розповіді Дмитра Борисовича, які він слухав вечорами біля вогнища, після роботи в експедиції. Так, тепер перед його очима були живі ілюстрації тих захоплюючих оповідань!
Ось воно, багатство кочівників, табуни коней! Живі, рухливі запаси їжі скіфського племені пробігали мимо юнака. Він знав, що кінське м’ясо, кобиляче молоко — головна їжа кочівників. Але чому табуни зосереджені в руках скіфських, багатіїв? Адже всю роботу коло табунів роблять раби й служники. Он, і цей табун погнали теж раби… Ні, все це не гаразд!..
Вже давно промчав табун коней, вже знов спокійно їхали товариші широким степом, а Артем все ще думав. Ліда схилила голову: втома відчувалася всіма.
Варкан гучно свиснув. Вони наближалися до становимща. Назустріч їм мчав вершник, вимахуючи списом. Він підскакав до Варкана. Коротка розмова. Варкан озирнувся. Його очі спинилися на втомленій постаті Ліди, потім він перевів погляд на Артема. Юнак розвів руками: нічого не поробиш, дівчина дуже стомилася!
Тоді Варкан щось сказав вершникові, який одразу повернув коня й галопом помчав назад. А сам Варкан через кілька хвилин спинив коня біля невеличкого намету. Він зіскочив на землю й допоміг Артемові зняти з коня стомлену Ліду. Дівчина ледве трималася на ногах. Слідом за Варканом, підтримувана Артемом, вона увійшла до намету й безсило опустилася на м’який килим. Варкан швидко сказав кілька слів старому скіфові, який був у наметі. За хвилину перед Лідою й Артемом стояли високі глеки з холодним молоком, лежало смажене м’ясо і хліб. Варкан сидів біля них і щиро запрошував пити й їсти.
З кожним ковтком цього холодного і запашного молока до Ліди поверталися сили. Ось дівчина вже посміхнулася. Їй самій було соромно за свою кволість. Але ніхто не нагадував їй про це. Артем з апетитом їв м’ясо, запивав молоком. Старий скіф стояв осторонь і дивився на них.
— Звісно, з виделкою було б зручніше, — висловив свою думку Артем, розриваючи пальцями м’ясо. — Але можна й так. Навіть більше пасує до загального стилю. А це що таке?
Висока жінка в вишиваному кокошнику внесла бронзову чашу. Варкан узяв її й поставив між собою та Артемом. Юнак зацікавлено поглянув на скіфа, не перестаючи їсти. Варкан вийшов з намету й повернувся з шкіряним міхом, повним вина.
«Що це буде?» — міркував Артем.
