Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко
— Розумію, Дмитре Борисовичу, — співчутливо ствердив Артем.
Але археолог уже забув про нього й Ліду. Він знов звернувся до Варкана, про щось запитував його й жадібно вслухувався у відповіді молодого скіфа.
Івана Семеновича не захопила ця атмосфера веселості. Щось непокоїло його. Що саме — він не знав. Але він мав довгий і багатий життєвий досвід. Він умів якимсь шостим чуттям відчути наближення небезпеки. Проте, звідки все ж таки вона, та небезпека, могла взятися? Становище вчених було нібито певне. Їх поважали, особливо — після змагання біля священної купи хмизу. Дорбатай — хитрий і підступний старий віщун — утратив свій вплив, його навіть не було тут, на бенкеті. Сколот добре ставився до вчених. Залишався тільки Гартак та ще оця купка старшин, багатіїв-скіфів, що, очевидно, була одної думки з Дорбатаєм…
Вже не перший раз Іван Семенович крадькома придивлявся до сина старого вождя. І щоразу він пересвідчувався, що Гартак поводиться не так, як інші. Він ледве доторкався до їжі, випив маленьку чашу вина — від цього його сіре обличчя трохи порожевіло, очі забігали ще швидше. Здавалось, що Гартак когось шукав тими очима — і не знаходив ніде. Але він не кидав своїх шукань. Навіть під час розповіді старого Ормада Гартак весь час неспокійно оглядався. Один раз його погляд потрапив на Івана Семеновича. Очі Гартака миттю сховалися, він схилив голову, вдаючи, що уважно слухає Ормада. Але через кілька секунд він знов крадькома позирнув на чужинців. В очах його була прихована лють, хоч він і маскував її якоюсь жалюгідною подобою посмішки.
«Ворог, ворог… і дуже небезпечний… — подумав Іван Семенович. — Але ж він не насмілиться нічого зробити тут… ми його гості…»
Сумніви й підозріння турбували Івана Семеновича. Проте зараз не можна було нічого вирішити. До речі, увагу його привернули нові вибухи гуркітливої скіфської, музики — тимпанів і дудок. Тепер це була весела, бистра мелодія, що час від часу переривалася брязкотом мечів. Найближчі до підвищення Сколота скіфи поспішно відсувалися, звільняли місце. І зараз же троє скіфських юнаків хутко пробігли між ними, спинились на вільному місці перед підвищенням і почали своєрідні танці.
Спритні танцюристи змагалися: вони то легко й граціозно наче пливли по килиму, ледве торкаючись його носками своїх маленьких чобіт, то високо підстрибували в повітрі, то йшли навприсідки. Грали тимпани, свистіли дудки, лунали вигуки глядачів, які в такт мелодії вдаряли чашею об чашу або мечем об меч.
Ліда, яка спочатку була захоплена цим видовищем, запитала:
— Дмитре Борисовичу, а чому не танцюють жінки? Бачите, вони весь час стоять осторонь і тільки дивляться…
Але археологові було не до розмов. Захопленими очима він дивився на танцюристів, не слухаючи Ліду. Дівчині відповів Іван Семенович:
— Я думаю, що все це традиції, Лідо. І, можливо, тут відбилися ознаки походження скіфів.
— Тобто як? — здивовано підвела на геолога очі дівчина
— Відомо, що скіфи — азіатського походження. Ну, а на Сході жінки завжди грали пасивну роль. Вся ініціатива, вся активність належала чоловікам. І це відбилося на танцях.
— Мушу заперечити, Іване Семеновичу, — раптом заявив Дмитро Борисович. — Ви забули, що таке матріархат, і який він міцний був саме серед азіатських народів.
— Будь ласка, — знизав плечима Іван Семенович, — не заперечую, це тільки моє припущення…
Музика раптово увірвалася. І разом з останніми звуками тимпанів танцюристи застигли, мов прикипіли до місця. Це був своєрідний ефект: підкреслена нерухомість після бурхливого танцю! Сколот подав знак, і служники піднесли танцюристам чаші з вином. Молоді скіфи, ще важко відсапуючись, випили вино, знов уклонились і побігли з майданчика.
Іван Семенович ще раз подивився на Гартака. Той тримав у руках чашу з вином, але не пив. Геолог помітив, як здригають руки Гартака. Ось він опустив чашу; очі його пильно дивилися кудись ніби за межі майданчика. Іван Семенович простежив за його поглядом: між двома кибитками відбувався якийсь рух. Наче якась група наближалась сюди. Хто це?
Він ще раз пильно глянув на Гартака, і в нього не лишилося жодного сумніву: то наближались люди, яких Гартак ждав весь час. Він нервово стискав пальці, на перекривленому обличчі його нестримно сіпався м’яз. Він не відривав погляду від людей, що йшли сюди.
Почувся стурбований голос Ліди:
— Товариші, сюди йде Дорбатай!
— І його помічники, — додав Артем.
— Що їм тут потрібно? — запитав Дмитро Борисович.
Старий віщун поважно проходив поміж скіфами. Він не звертав уваги на вигуки, на сміх сп’янілих мисливців. Він ішов прямо до підвищення Сколота. Довгий його червоний, плащ волочився по землі, високий шолом, оздоблений фігурками звірів і птахів, насунутий був до самих брів. У руках віщуна був довгий посох з золотою фігуркою сови зверху.
Сміх і розмови вщухали там, де проходив Дорбатай. А за ним ішли його помічники, одягнені в святкові короткі плащі з оздобами.
Ось пролунали вітальні вигуки. Купка знатних скіфів, старшин та багатіїв, вітала віщуна. Варкан, який збентежено дивився на прибулих, сказав:
— Це дуже дивно. Дорбатай дуже рідко з’являється на святах. І тут його ніхто не ждав… хіба лише оті пихаті…
Сколот гордо випростався; спершися рукою на килим, він ждав, коли наблизиться старий віщун. Дорбатай ніби не помічав, як збентежилися скіфи. Він пішов до Сколота, низько вклонився і заговорив. Варкан зараз же переклав його слова Дмитрові Борисовичу.
— Славетний і улюблений богами Сколот! Привіт тобі! І разом з тим — привіт вславленим і могутнім чужинцям, які: сидять поруч з тобою. Вони могутні і всесильні — інакше не могли б
