Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Євген схилився до плеча дівчини, прошепотів:
— Чуєте, палка уява творця змалювала величний, космічний, але такий реальний образ, що тепер казкова Аеліта для всіх закоханих ніби якийсь еталон, ніби королева любові.
— Правда, — зачаровано озвалася Оксана. — Після того, як я прочитала книгу, мені довго в снах чулося: «Де ти, Де ти, сину неба, відгукнися!»
А дует вів далі таємничий діалоґ, запитуючи, обіцяючи, стверджуючи:
Аеліто, Аеліто, Як і де тебе зустріти, Мови слово — як і де? Лиш сміються дзвінко діти. Лиш співає пісню вітер І не чуть її ніде…— Сон чи ні? — шепнув Євген. Вона дивно зиркнула в його замріяне обличчя, кивнула ствердно.
— Мені теж сьогодні все здається казковим, таємничим…
— Не хочеться виходити з цього сну, — зітхнув хлопець. Вона знову поклала руку на його плече. Вони ще протанцювали кілька танців. Євген, осмілівши, запитав:
— Ви додому сама… чи хтось…
Оксана кумедно зсунула докупи густі брови, покрутила головою.
— Хтось не прийшов.
Євген полегшено зітхнув, віддано заглянув їй в очі.
— А мені можна?
— Що?
— Провести вас додому?
Вона глянула на нього, кивнула і сказала:
— Хвилинку заждіть. Попрощаюся з подругами і підемо Дівчина метнулася кудись до залу, а Євген закружляв біля дзеркала. Він п’яний. Навіжений. Чи щасливий? Невже це правда? Три роки мрій, і нарешті — сон збувся.
Оксана вже бігла до хлопця, на ходу вальсуючи, приспівуючи: «Вечір казковий… Сміх чи сльози? Мрія небесна, райдужні грози… В серце упала зірка пекуча… Спали утішить… чи, може, замучить?»
Вона взяла його під руку, міцно сперлася, пожартувала:
— Ведіть мене, лицарю!
Пізнього вечора, десь біля дванадцяти, йшли вони вулицями Києва. Хлопець скоса поглядав на неї, мовчав. Їх обвивала хмарина симпатії, ніжності, десь поруч, у просторі, майоріли ниті кохання. Колихалися, торкалися одне одного, сплітали миттєві узори. І знову розходилися.
По Софіївській піднялися до площі Богдана. Вийшли на Велику Житомирську. Тут Оксана жила. Ввійшли у напівтемний двір.
— Наші апартаменти, — вона показала вікно в напівпідвалі, звідки блимав жовтий вогник, — Незабаром отримаємо нову квартиру…
Нащо вона про це каже? Ніби вибачається… Яке це має значення?
Мама вже чекає мене. Не спить… — Вона подала йому руку, прощаючись. Він ніжно потиснув її, запитав:
— То як… буде?
— Так і буде, — весело відповіла вона. — Вернуся з перемогою. Тоді й прийду, — І підстрибом побігла до дверей.
— Я чекатиму, — крикнув Євген. — Я дуже буду чекати.
(З щоденника Євгена)
«…Дивний сон мені приснився.
Ніч. Довкола зубчасті стіни фортеці. Я в неволі. Тяжко, безвихідно. Морок гнітить душу, серце. Я палаю бажанням вирватися з неволі, до світла, до дії, до справжнього життя.
І ось переді мною з’являється баский білий кінь. Гребонувши копитами землю, він зупинився, жде, поглядає розумним оком. Я скочив у сідло. Прямую просто на стіни. Спалахую такою вірою, що стіни розступаються, і я вилітаю верхи на коні в неосяжне поле.
Куди лечу, не знаю. Знаю, що захоплення, тріумф свободи підняли мене на таку височінь могутності духу, де мені не страшні вже жодні перешкоди, жодні муки.
Та ось позаду чути громовий голос:
— Повернися! Повернися, я наказую тобі!
Дивлюся назад — навздогін скаче рогата, страхітлива потвора на коні, немовби зітканому з мороку. Вона сипле полум’ям з рота, погрожує, наздоганяє.
— Нізащо! — гукаю у відповідь. — Краще згинути на волі, аніж роками гнити у рабстві!
Потвора вже близько. Ось вона схопить мене. Тоді я підіймаю руку. Хапаю з простору запаленого смолоскипа і кидаю вогонь у морду чудиську. І все зникає.
Зникла фортеця. Нема коня, потвори. Я стою на неосяжному полі. Жита, золоті, ніжні, котять хвилі під вітром. На небосхилі сонце.
Звідки такий сон? Звідки дивні, незрозумілі символи?
А втім, чому незрозумілі? Дещо ясно. В символічному відображенні бачиться мені власний стан. Моя незгода з близькими, з їхніми поняттями, переконаннями, діями. А втім, не буду про це. Не треба. Може, воно якось уладнається, вляжеться, перейде. Треба, головним чином, формувати себе, роздмухувати свій внутрішній вогонь. Тоді він освітить шлях і друзям, і близьким. Треба шукати коня баского, готувати
