Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
— Учителю, живі?! А де дівчата?
— Пізно ви прийшли, мої хлоп’ята, — ледве видавлюю з себе. — Пізно! Навіть поховати нам нікого. Забрав ваших подруг старий Дніпро.
— Відступати! Відступаєм, учителю. Наші прикриють вогнем. Біжімо, доки фашисти не отямились.
Вибігаємо на кручу. Навздогін нам розрізнені черги з автоматів. Мене підхопили під руки Толик і Вітько, потягли до яруги. Від пристані гучно заторохтів важкий кулемет, посипалася на голови зрізана довгими чергами хвоя. Але ми вже недосяжні для ворожих куль. Рятівні хащі розкривають нам свої дружні обійми.
Вирішили пробиратися до партизанського краю, на Чернігівщину. Будемо йти ночами, вдень відсиджуватися в долинах, яругах. Тут залишатися небезпечно. Німці тепер оточать усі ліси каральними загонами, наша схованка не залишиться таємницею. Останній напад на дебаркадер фон Шварц не залишить без відповіді, хоч і сам поранений.
Діти готуються. Збираємо найнеобхідніше: трохи харчів, медикаменти, зброя. Дівчата беруть автомати, пістолети, хлопці — автомати, десятизарядні рушниці, ручний кулемет. Розтикаємо поза пояси два десятки гранат. Якщо бій, то взяти нас непросто, заплатити доведеться дорого.
Мені важко йти, але затримуватися не можемо. Сьогодні вночі й рушаємо.
Бліндаж і запасні землянки маскуємо. Прикопати запаси харчів, набої — про всяк випадок, може, доведеться повернутися.
Про загиблих не говоримо. Діти суворі, замкнуті. Інколи здається, що їм по тисячі літ. Спокійні, мудрі, врівноважені. На обличчях ні тіні страху, тривоги.
Якщо можна бути щасливим у такому стані, то я щасливий. Один шлях для мене, для них. Мабуть, не нам судився примарний солодкий світ тиші, котрий виникає інколи в підсвідомості. Ми — діти бурі й вогню. Народжуємося в муках, так мусимо й гинути, щоб ствердити своє право на життя.
Не знаю, чи вестиму далі щоденник. Може, це останні записи. Складаю їх докупи, прилучаю записи дітей, Толикові вірші, загортаю у восковий папір, у шмат гуми. Думаю закопати в кутку бліндажа.
Якщо ми загинемо, і комусь пощастить знайти ці записи, то знайте, наші спадкоємці, — всі діти витримали достойно останній іспит, іспит життя. Вони були справжніми людьми.
Вітання вам, невідомі. Щире вітання…
Довелося повернутися. Ще впишу кілька рядків. Без болю, без надії, без сподівання чуда.
Кільце замкнулося. Ми вийшли з «Таємничого Острова» опівночі, перебрели болото, вибралися на лівобережну кручу над прадавнім стариком. Там нас чекала густа лава автоматників. Вітька поранили. Я наказав залягти, відстрілюватися. Яругою повернули назад, до лісу. За нами погоня, шквал вогню.
Перебрели два струмки. Почало сіріти. За очеретами видно у маскхалатах постаті карателів, здалека долинає собачий гавкіт.
Раптові постріли ззаду. Нас обійшли. Німців веде хтось із Сміянів, не інакше. Самі вони не знайшли б стежок серед баговиння.
Відступаємо через болото, між купинами. Відстрілюємося. Марту поранено в голову. Вона бліда, знесилена, але тримається. Женя забрав у неї автомат, підтримує під руку.
Цвьохкають кулі. Байдуже. Все здається незвичним, примарним, ніби вві сні. Навіть дівчата не пригинаються під пострілами.
Ми трохи одірвалися від погоні, перепочили на малесенькому острівці. Кілька хвилин, і будемо бігти далі. Толик дивиться мені просто в очі.
— Учителю, здається, пора?
— Про що ти, Толику! — нахмурився я.
— Ви знаєте, про що, — усміхається хлопець ясно і відкрито. — Нам не треба ілюзій перед прощанням, учителю. Чи не так, друзі?
— Нам не треба солодкого обману, вчителю, — каже Іванка серйозно, навіть суворо. — Ви нас так навчали. Ми хочемо вмерти достойно.
— Не думайте про смерть, — наказую я. — Доки ми живі, її нема. А прийде вона, нас не буде. Так казав ще древній Епікур. Ходімо!
Гавкіт собак усе ближчає. Знову постріли. Вітько знесилився від втрати крові. Ми часто перепочиваємо.
«Таємничий Острів» уже недалеко, але що він нам поможе? Хіба довше протримаємося. Там є окопи, є багато набоїв. Дорого віддамо своє життя.
Яка нескінченна втеча. Може, й життя — це втеча від мари смерті? А потім вона наздоганяє, і зустріч віч-на-віч… Вона екзаменує, хоче знати: ХТО ТИ? Що виніс з життя — скарб любові чи бридоту страху?
Хто ж ми?
Загинула Марта. Убито Женю. Ми їх залишили серед купин, поміж білими лілеями, під блакиттю байдужого неба. Серце запеклося, завмерло. Де ж межа стражданню?..
Ми добралися до бліндажа, зайняли оборону. Кільце довкола замкнулося. Дівчата біля бійниць. Ми з хлопцями в окопі. Приготувалися, чекаємо. Німці кричать на тім боці болота, мостять греблю з вільхового віття.
Пишу останні рядки. Навіщо?
Толик схилився над блокнотом, теж щось пише. Певно, останнього вірша. Цікаво, про що? Жаль, що загниє — прекрасний поет і кобзар був би. А втім, що означає «був би?» Він жив, він єсть! Подвиг не пропадає. Подвиг ніколи не «був», він «єсть»!
Іванка біля бійниці, дивиться на мене, ласкаво усміхається.
— Учителю, ми віднині будемо навіки разом. Правда?
— Правда, Іванко! Правда, моя гірська красуне!
— А я гарна, учителю?
— Ти прекрасна, мов нявка карпатська!
— Мене можна полюбити?
— Тебе не можна не полюбити, Іваночко. І Катрусю, і Марту нашу незабутню, і
