Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
— Іванко, — гукає Вітько з окопа. — Заспівай ще разочок… перед далекою дорогою… Легше прощатися.
— Заспіваю, Вітьку! Заспіваю, мій легінику!
Вона плаче чи сміється?
Вуста усміхнені, а на очах блищить скупа сльоза. Голос жаліється, губиться в бліндажі, рветься з полону життєвого лабіринту, хоче волі…
Чом ви, мої легіники, Рано посмутніли? Що довкола, в темнім лісі, Вороги насіли? А ми їх не боїмося Нітрішки, нітрішки, Бо діди в нас гайдамаки Та гірські опришки! Знаю, знаю, легіники, Я слівце закляте, Наша стежка неприступна Ворогам проклятим! Ми полинем попід хмари, Понад рідні села. Та прибудемо в Карпати, У гірську оселю! Ой, зустріне нас у горах Сам Говерла давній, З ним дружина непоборна Вояків преславних! Гей, як гримне той Говерла Понад рідним краєм: — Уставайте, живі душі, Ми вас закликаєм!..Грім пострілів. Почалася атака. Між деревами видко постаті ворогів, вони подолали трясовину, підповзають до нашого бліндажа.
— Дякую, Іваночко, — кричить з окопа Вітько.
Толик підійшов до Іванки, поцілував її.
— Я люблю тебе, — тихо мовив він.
— І мене поцілуй, друже, — просить Катруся.
Вони обнімаються. Толик іде до хлопців. Гримлять вибухи гранат, чути люті викрики фашистів. Іванка сміється, стріляє крізь бійницю, гукає мені:
— Аністілечки не страшно. Я знаю, ми не вмремо! Еге ж, не вмремо, учителю?
— Ні, ми не вмремо, доню!
Все… Закопати останні записи, і йти до хлопців. Хто знайде наші тіла, оці записи, то пам’ятайте: ми не вмерли! Ми з вами. Ми живі. Не сумуйте. Радійте. В корені життя — радість…»
ІнтродукціяСЛОВО ВІЧНОГО ВОГНЮ
Ми живі, братове! Чуєте, ми живі!
Думайте про нас, як про своїх супутників, котрі близесенько від вас, зовсім поряд, зайшли тимчасово за обрій видимості.
Був бій, були смертельні рани. Було мовчання останньої миті. І торжество ворогів. Останки наші знайшли побратими, віддали рідній землиці. Але хіба можна закопати те, чим жили ми? Слово, пісню, спів солов’я, мерехтіння зірок, мудрість віків, любов матерів, сестер, наречених, батьків, мужність і дерзання шукачів, подвиги героїв, промені сонця, лагідні подихи вітру, ніжне тремтіння юного жита, журливу пісню птахів, що відлітають у вирій, усмішку дитяти, скорботний погляд мадонни, цілу ріку дивовижних ниток іскристої тканини життя? Хто може це знищити, зупинити? Коли навіть звичайна грудка землі, глини, піску під дощами променем сонця перетворюється в зернину. Як же можна думати про смерть того, що є суттю Людини?
Ми розірвали мережу часу, братове, і стали надвмирущими. Чуєте — не безсмертними, а надвмирущими! Ви відчули це, збудувавши нам пам’ятний меморіал на місці нашого останнього бою. Ви любите приходити сюди, дивитеся на наші кам’яні постаті. Вас кличе до себе Вічний вогонь, бо ми вже давно стали ним.
Ми любимо, коли сюди приходять діти зі своїми учителями, юнаки, дівчата, увінчані сивиною та шаною сучасників ветерани минулої війни.
Тут діти стають піонерами, дають клятву вірності революції, Вітчизні, добру, правді, любові. Нам відкриті їхні душі, ми бачимо полум’я їхніх маленьких сердець, і знаємо, що наша естафета у чистих і надійних руках. Тиха радість оселяється в нашому серці, бо ми впевнилися, що дорога останнього іспиту веде все далі й далі наших послідовників, і всі вони рівняються на цей Вічний вогонь слави, що палає над нашим спочинком.
Ми щасливі, братове. Ми — щасливі!
Та одного разу сюди прийшов, наблизився чорний вогонь розпачу, безнадії, відчаю, ненависті. І ми збагнули, що це — останній суд.
Фон Шварц намагався не дивитися в очі дітям, котрі подарували йому та гостям квіти, не зустрітися поглядом з дорослими. Боявся, що впізнає когось із тих, далеких. Боявся, що знову доведеться глянути у очі живого солдата-композитора, старого Сміяна, літньої вже Олени Горенко, Русалії — дорослої доньки розстріляної циганки.
Мов у сні проходив він залами музею, відкритого на місці колишнього дитбудинку, слухав жахливі оповіді про військові злочини карателів під командуванням Генріха фон Шварца. Про його злочини. Як давно це було, а ніби вчора… Кипить, палає вогнище, неможливо його згасити. І спопеляє
