Дилер реальності - Ніколас Дімітров

– Ось ти де, Золтане! – чую я голос Авґусти у себе за спиною. – На кого ти там задивився?

– Хто це? – киваю на дівчину. – Якась знаменитість?

– Можна й так сказати. Доньку Саула не часто можна побачити на вечірках. Тож милуйся, поки є можливість.

Пані Юстас, судячи з блиску її очей, уже встигла ґрунтовно нажлуктитися. Утім, і я вже напідпитку. Вона спирається ліктями на огорожу так, щоб максимально відкрити свої груди.

– Золтане, милий, ти маєш дещо дізнатися про принципи корпорації.

– Що ж саме, Авґусто?

– Тут заохочуються дружні стосунки між співробітниками. – Із цими словами хтива дама кладе руку на мою матню, і я з подивом помічаю, що мій член устиг налитися кров’ю.

Ми вийшли з будинку до басейну – спочатку я, за кілька хвилин Авґуста. Катрін серед гостей не було, але, зважаючи на кабріолет на парковці, вона, як і раніше, тут. Тим часом вечірка встигла набрати обертів: музика лунала голосніше і бадьоріше, по периметру басейну запалили смолоскипи, а частина гостей уже щосили танцювала з келихами в руках. Багато хто плавав у воді – хто в купальних костюмах, а хто і в одязі. У центрі басейну подібно до невеликого острова, зависав Фо Ці, обдаровуючи всіх присутніх своєю прихильною усмішкою, і зграйка юних співробітниць у бікіні горнулася до його тіла, що розгойдувалося на воді. Хтось наповнив мій келих віскі, і я, замість того щоб сказати «мені вже годі», розправився з напоєм трьома ковтками.

Пігулки, алкоголь, приголомшлива музика – на мить мені здалося, що я втрачаю контроль над своїм тілом, і щоб не звалитися в басейн, сідаю в надувне крісло. «Було б викликати Лінн», – подумав я, але не встиг вийняти з кишені телефон: Марк, видершись на один зі столів, привернув увагу всіх присутніх вигуком «Гей, народе!». Із мікрофоном в одній руці і келихом вина в іншій він почав говорити:

– Я вирішив узяти слово зовсім не для того, щоб указати вам на двері.– У відповідь лунає дружний сміх. – Вечірка не завершується – скоріше, навпаки. Як ви знаєте, нашого боса, Саула Ґааді, рідко можна помітити на подібних збіговиськах. Не тому, що його дратує наше товариство, – знову сміх, – а через його напружений графік. Однак Саул попросив мене переказати вам вітання і побажання відірватися на повну. – Оплески, крики «є-є-є!» та «ура!». – Але це ще не все, любі друзі! Пан Ґааді приготував спеціальний подарунок для кожного з вас! – Слово «кожного» Марко виділив особливим чином. – Гадаю, усі ви здогадуєтеся, про що йдеться… Отже, увага на екран!

Натовп знову зааплодував, а я почав шукати очима екран, про який ішлося. За хвилину я помітив рух на фасаді будинку: з-під кроков з’явилися металеві панелі, що випромінюють дрібний водяний пил. Спиною до екрана і обличчям до публіки, що шаленіє від захвату, стоїть дочка Ґааді, Катрін, – незворушна і злегка відсторонена. Цього разу мені вдалося роздивитись її: смаглява шкіра, мигдалеподібні карі очі, чітко окреслені губи – східна краса найвищого ґатунку. Вона схрестила руки перед собою, від чого її ідеально круглі груди під білосніжною блузкою злегка піднялися. На вказівному пальці мерехтить великий золотий перстень із темним каменем, у якому відбивається вогонь факела, що стояв неподалік. На мить наші погляди зустрічаються, і мені здається, ніби вона зовсім не здивована тим, що я настільки неприкрито розглядаю її, як ніби ми з нею вже були знайомі, і знайомі давно. Ледь помітно кивнувши мені, вона відводить очі, а я чую слова офіціанта, що звернені до мене:

– Спеціальне частування! – У руці він тримає тацю з розсипом невеликих різнобарвних девайсів, схожих на мушлі,– на кожній із них витиснено логотип «Транс-Реаліті».

– Мабуть, утримаюся.

– Це від пана Ґааді,– уточнює офіціант, підвівши брову.

Доводиться прийняти «частування» – до того ж, я помічаю, що решта гостей уже зробили це. Підглядаю, як вони вставляють мушлю у вухо і влаштовуються зручніше. Я припускаю, що це якийсь девайс для масових аудіотрансляцій. Установлюю його у вухо й намагаюся розслабитися, так само, як і всі довкола.

Голографічний фільм, трансляція якого починається наступної миті, відкривається вже відомим мені логотипом «Транс-Реаліті»: літера «Т» із променями, що розбігаються на всі боки. Коли світіння заповнює весь екран, чути чоловічий голос:

– Скоро. Скоро ти отримаєш те, про що молився. Те, чого завжди хотіла твоя душа.

Крізь плями світла починають проступати абстрактні фігури, які, обертаючись, влаштовують психоделічне коло танцю.

– Ти мрієш про рай? Але яким він буде й коли настане? І чи настане взагалі? Чи готовий ти чекати, не знаючи, чи отримаєш те, на що чекаєш?

Намагаюся уявити людину, яка вимовляє ці слова, але у мене не виходить.

– За допомогою технологій ми створюємо нову реальність – світ, сповнений щастя. Твій Світ. Твої правила. Твій рай. Такий, який ти сам побажаєш…

Поки що звучить кумедно. Голографічні зображення миготять з висхідною частотою – немов випадковий набір візуальних уривків, схожих на сюжети карт таро. Два ворони, що зчепилися крилами один із одним, шальки терезів, установлених на вістрі меча, червоне віяло із золотими персиками, зображеними на ньому, блискавка, що б’є у столітній дуб. І раптом мерехтіння припиняється – символи, немов фрагменти пазла, складаються в зображення чоловічого обличчя. Я ледве встигаю його розгледіти, зауваживши тільки східні риси та пронизливий погляд. Саул Ґааді?

– Часу не існує. Є лише єдиний нескінченний момент буття. Варто лише усвідомити це – і ти осягнеш вічність.

Голос долинає до мене з близької відстані, супроводжуваний потріскуванням багаття. Я зітхаю від несподіванки. Я більше не на вечірці! Над чорно-синім озером, оточеним білосніжними горами, спадають сутінки, а я сиджу серед фігур у темних балахонах, які оточили багаття. Чоловік, якого я прийняв за Ґааді, сидить навпроти й пильно дивиться на мене. Людина ліворуч подає мені чашу з темним напоєм, і я роблю ковток. Наголошую, що в мене чомусь смагляві руки. Хто я? Голос Старійшини – а я чомусь упевнений, що його слід називати саме так – обволікає мою свідомість.

– Одного разу в Болівії я захотів дістатися до озера Тітікака. Неймовірне місце сили, подібне до цього. І тут я виявив, що місцеві жителі не знають, що таке «час». Я запитав у місцевого інка-пастуха, як довго діставатися до озера.

Світ навколо мене знову змінюється. Я бачу приземкуватого пастуха, який витріщився на мене, поки я намагаюся розтлумачити йому своє