Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

Варкан повернувся до них. Він швидко заговорив — тепер уже грецькою мовою, звертаючись до Дмитра Борисовича. Археолог слухав його, уважно слухав, погладжуючи стурбовано борідку.

— Що він говорить, Дмитре Борисовичу? — запитав геолог.

— Він говорить, що віщун підбурив скіфів вимагати від Сколота, щоб вождь віддав нас віщунам… і вони ідуть сюди… головний віщун загрожує скіфам небесною карою… лякає їх грозою, що насувається… блискавкою… і камінням, що падатиме з неба… каже, що боги гніваються на скіфів за те, що нас не принесли в жертву!..

Артем зрозумів: хитрий шахрай використав наближення грози!

— Правда, Іване Семеновичу, насувається гроза. Все небо облягли чорні хмари.

— Варкан каже, що скіфи полякались, що вони бояться того каміння. Не знаю, історичні джерела вказують, що скіфи не боялися грози. А тут… — Дмитро Борисович розвів руками.

— Історичні джерела мали свої підстави, а тутешні умови — свої. Оте саме каміння, про яке сказав Варкан, що воно падає з неба, хіба це не привід боятися грози?

Ліда здивовано глянула на геолога:

— Яке каміння? Хіба під час грози падає каміння?

— Трапляється… якщо зважити, де саме ми з вами перебуваємо… електричні розряди можуть звалити згори цілі брили каміння… Хіба ви забули, що ми в підземній глибині, в печері?

Це звучало дивно. Але Іван Семенович говорив серйозно й незаперечно. Печера… і скіфи… і дивна рожева рослинність… і гроза під землею… як поєднати все це?..

Проте саме зараз часу на міркування не залишалося. Діана, що досі лежала на килимі, раптом підвелася й підбігла до виходу з намету. Вона загрозливо загарчала. Зовні долинули вигуки. Сколот повільно підвівся і вийшов з намету, тримаючи руку на держаку меча. За ним вийшов і Варкан. Тоді вирушили і вчені. Стиснені щелепи і зсунуті брови Івана Семеновича не обіцяли нічого доброго. Дмитро Борисович стискав кирку. На блідому обличчі Ліди горіли її зеленуваті очі, вона прикусила губу.

— Ти боїшся, Лідо? — спитав Артем.

— Ні. Я готова до всього, — відповіла вона. Голос її тремтів, але вона трималася твердо.

Збуджений гомін тисячного натовпу вщух на хвилину, коли з намету вийшов старий Сколот у супроводі Варкана, оточений іншими воїнами у бойових шкіряних і металічних шоломах. Але як тільки з намету показалися чужинці, натовп загув знов. Роздратовання, лють, ненависть відчувалися в вигуках. Натовп посувався ближче і ближче до намету, до Сколота.

Раптом Сколот поважно ступив крок наперед і щось вигукнув, не знімаючи руки з держака меча. Натовп змовк одразу. Передні навіть трохи подалися назад, відступаючи перед Сколотом, так гнівно виблискували з-під золотого шолома його очі. І жодна людина в натовпі не насмілилася вимовити хоча б слово.

— Наш Сколот має авторитет, — прошепотів Артем Ліді.

Проте дівчина не слухала його. Її увагу привернула огидна постать кривобокого чоловіка, що був схожий на Сколота, який знову з’явився біля них. Кривобокий виглядав з-за спини Варкана. Здавалося, він чогось ждав, когось вишукував. Обличчя його було напружене, хитрі очі приплющені, він весь нахилився наперед, опустивши майже до землі свою ліву руку, що була значно довша за праву. Ліда тихенько вказала на нього Артемові:

— Звідки він узявся? Досі його тут не було…

Знов пролунав голос Сколота. Старий вождь немов запитував натовп про щось. І вслід за цим прогуркотів далекий грім. Ніби велика хвиля прокотилася по натовпу, почавшись десь позаду й закінчившись тут, біля намету. Ця хвиля викинула з натовпу старого віщуна, що досі стояв десь серед юрби. З високо піднесеними руками, дивлячись на чорну хмару, він повільно йшов до Сколота. Старий вождь не відступив. Він стояв нерухомо, лише рука його міцніше стиснула держак меча.

Ліда бачила, як радісно й зловісно блиснули очі кривобокого. І після цього вони згасли: цей потворний чоловік ніби відчув, що на нього хтось дивиться. Він скоса глянув на чужинців і байдуже одвернувся від них. Почуття огиди охопило Ліду, щось подібне до того, як бувало з нею, коли вона доторкалася до павука. Вона добре знала: у неї не було ще ніяких справжніх підстав ненавидіти цю людину, але підсвідомо дівчина відчувала у кривобокому підступного й хитрого ворога…

Не опускаючи рук, віщун почав говорити. Голос його лунав загрозливо, він чогось вимагав, показуючи на чорну хмару. Ось він спинився, зробив паузу, як досвідчений актор. І в тиші знов почувся гуркіт грому — тепер уже ближче. Віщун закричав не своїм голосом. Він повернувся до натовпу, він звертався тепер до нього, а не до вождя. Безладні вигуки відповідали віщунові з усіх кінців.

«Чого ж він хоче?» — спитав сам себе Артем.

Проте вимоги віщуна були зрозумілі. Старий зробив виразний жест у бік чужинців, мов відбираючи їх від Сколота й віддаючи натовпу. Потім він показав на хмару. Руки його швидко рухалися, він мов ламав ними щось невидиме, руйнував — і на кожен його рух збуджений натовп відповідав галасом і вигуками.

Сколот заперечливо похитав головою. Він простяг руки до вчених, мов захищаючи їх. Але віщун ступив крок наперед і несамовито вигукнув довге закляття. Чи встиг він закінчити його чи обірвав — не можна було зрозуміти. Але останні слова його пролунали під яскравим світлом блискавки, яка прорізала сутінки. Натовп злякано завмер. Цю неприродну тишу сповнив неймовірно гучний гуркіт грому. Він котився з одного краю небосхилу до другого, він сповнював собою все.

Артем бачив злякані, розгублені обличчя найближчих скіфів. Він бачив, як тремтіли від жаху старики, перелякані блискавкою, громом і закляттям віщуна. Бракувало тільки того каміння, про яке говорив Варкан. А й справді, хіба не могли від цього грому обірватися з стелі цієї велетенської печери