Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
— Готуєшся стати матір’ю? — майже лагідно запитав він.
Циганка з гідністю кивнула.
— А це ж для чого? — іронічно запитав фон Шварц, вказуючи на листівки.
— Для того ж, — просто сказала вона. — Щоб дитя моє жило.
Відповідь була настільки смілива й достойна, що офіцер вражено замовк, пропікаючи поглядом Радуню. Вона не відвела очей, ніби дивилася вдалеч, крізь нього.
Він затамував шаленість, що рвалася зсередини. Кивнув на карти, відібрані в неї.
— Гадаєш?
— Буває…
— І збувається?
— Те, що суджено, — збудеться.
— Хто ж його судить — «суджене»? — іронічно хмикнув фон Шварц.
— Кожен несе долю в грудях. Ближче близького.
— Погадай мені, — раптом запропонував фон Шварц. — Якщо вгадаєш, я тобі, можливо, подарую… життя.
— Не треба «якщо», — відсікла Радуня з гідністю. — Я погадаю…
Почала розкладати карти на столі. Просто, спокійно, ніби гадала десь бабам під селянською хатою. Криваві плями на скронях («хлопці перестаралися», — подумав фон Шварц), сплутане волосся, чорні огненні очі, забрьохана спідниця і карти Таро, древні символи мудрості, в тонких пальцях ворожки. Фон Шварцу здалося, що він бачить химерний надісторичний сон, в якому сплелися всі віки. Свідомість намагалася збагнути дивну мозаїку тисячоліть, що тепер, перед ним, спліталася в таку парадоксальну картину.
— Ну що? — недбало запитав, пихнувши сигаретою.
Циганка охопила поглядом розташування карт, глянула суворо на гестапівця.
— Що ж. Зламав ти долю свою.
— Як то — зламав? — криво всміхнувся фон Шварц.
— Глянь сюди. Твоя стежка вела в астральні простори, до зір. Велика і ясна путь. Та на перехресті, біля каменя…
— Якого каменя?
— Біля каменя вибору. Там, де… як це, в казці?.. Направо підеш, наліво підеш… Біля цього каменя ховалися гієни і вовки. Ось вони, поглянь.
— Які гієни? — хмикнув фон Шварц, вражений фразою про «астральні простори». Проклята циганка, звідки їй це стало відомо?
— Гієни? — перепитала вона. — Ті, що в душі. Людина, буває, глянеш — ніби, як усі люди. А в душі — звіринець. Скрегіт зубів, ляскання щелепів. Ось твої звірі й повели тебе на шлях крові.
— І що? — тихо запитав він.
— Страшний шлях. І страшне спустошення в душі твоїй. Жити будеш довго. Дуже довго. Але краще б тобі не жити.
— Он як? — злобно засміявся фон Шварц. — А то ж чому?
— Пустеля в душі… кров на руках… і безнадія. Ти вернешся на шлях зір, але вже вони відвернуться від тебе. Глянь, ти прикований до скелі диявола ланцюгом. І всюди, всюди криваві сліди… І каяття… І неможливо вернутися назад.
— Досить! — крикнув він, відчуваючи, як шалена хвиля ненависті заливає груди. — Якщо ти така мудра, то спробуй відгадати свою долю! Що станеться з тобою? Га?
— Можу відгадати, — просто сказала вона. — Я вмру сьогодні.
— Прокляття, — скреготнув зубами він, втрачаючи владу над собою. — Тут ти вгадала, брудне поріддя! І якщо не відкриєш своїх спільників, пророцтво твоє здійсниться негайно… для тебе! І для щеняти твого, котре ще й не з’явилося в світ!..
— Дитя моє матиме славну долю, — заперечила Радуня, — Даремно лютуєш, офіцере. Веди розстрілювати. Я спокійно піду на свою стежку.
— Що ти робила у Сміяна? Де ти була останні дні? Де переховувалася? Хто дав тобі листівки?
— Так багато слів, офіцере. Даремно кричиш. Я лише бідна циганка. Веди розстрілювати!
Фон Шварц гукнув солдата. Радуню вивели з кабінета, поставили на край дебаркадера. Над ними сяяло урочисте небо, пломенів Чумацький Шлях, заглядаючи в мерехтливе дзеркало Дніпра.
— Ще одна, остання можливість, — крізь зуби процідив фон Шварц.
— Для тебе її нема, — одрізала циганка і впала, крутнувшись, у річку. Хлюпнула вода, заторохтів «шмайсер». Фон Шварц, перехилившись над перилами дебаркадера, дивився в дніпровську течію, але у воді не було жодного знаку.
Фон Шварц повертався із того далекого спогаду, ніби з довгої мандрівки. Невже вгадала? Невже дитя лишилося живе? І той старий перевертень? Яким же він був сліпцем! Гадав, що тримає в руках ниті людських доль, гадав, що творить новий світ, нову реальність, а насправді руйнував світ свого дитинства, своїх юнацьких мрій. О прокляття! Як далеко тягнеться коріння долі й причинності!
Дівчина-ґід торкнулася його руки.
— Гер фон Круфт! Сміяни, пора виходити. Чи, може, ви не бажаєте?
— Як ви сказали? Сміяни? Ах так… Дякую вам, фрейлейн. Ні, ні, я піду. Хоч і не дуже розумію, чому ви так кохаєтесь у минулому, чому досі не можете забути лихоліття?
— Таке не забувається, — серйозно відповіла дівчина. — Якби ви бачили, що тут діялося під час війни, то зрозуміли б нас.
Він підвівся, важко рушив за нею. Дурне дівчисько! «Якби ви бачили!» Якби ти бачила те, що бачив я, чи говорила б так привітно зі мною?
Фон Шварц ступив на палубу, його колеґи вже сходили по трапу на берег. Їм вручали квіти. Квіти… йому теж вручать квіти? Нащадки тих… кого він?.. Як йому дивитися
