Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
— Овечкою прикидався? А сам Совєтам служив? Паразит старий!
— Бий, нелюде! — тихо промовив дід Василь. — Бий. Тільки страшну долю собі готуєш ти. Не хотів би я народитись тобою.
Пилип брудно вилаявся, зареготав.
— Мораль читаєш? Я тобі прочитаю! Думаєш, діждешся большевиків? Кулі в лоба діждешся! Ану, збирайся! І сука оця з тобою.
У двері застукали. Поліцаї насторожилися. Пилип хутко відчинив двері. В сінях стояла Оленка. Вона ще не бачила діда Василя, усміхнулася «коменданту».
— Можна бачити старосту?
Пилип оскальнувся.
— Можна, можна, дівко, проходь.
Він схопив її за руку, смикнув до хати. Вона вирвалась, різко крикнула:
— Що це за хамство?
І осіклась, уздрівши закривавленого діда Василя. Кинулась до нього.
— За що ви його, катюги?
Поліцаї заступили дорогу. Пилип приглянувся до неї, вилицювате лице його розпливлося від задоволення.
— Ге! Що я бачу? Це ж невісточка його. Звідки, яким вітром? Драстуй, голубонько. Теплесенька кумпанія. Буде для гестапо робота.
— Дочко, дочко, — застогнав дід Василь. — Навіщо прийшла? Я згубив тебе.
Оленчині очі потемніли. Рука її шаснула в кишеню. Не встигли поліцаї схопитись за зброю, як хряснули постріли. Пилип, захарчавши, мішком упав на долівку, поліцаїв кулі нагнали в сінях.
Запанувала моторошна тиша. Дід з онукою стояли над трупами, дивилися одне на одного, понурі, бліді. Циганочка, все ще темно-сіра від страху, перелякано всміхалася.
— Собаці собача смерть, — прошепотіла Оленка.
Дід перший отямився:
— До лісу. Негайно. Бери Радуню з собою. Може, відправите її літаком на той бік. Попроси «Агронома».
Надворі почулися крики, постріли. Оленка визирнула у вікно. Від Дніпра бігли постаті у сіро-зеленій уніформі. Блищали каски, дула автоматів.
— Пізно! — сказала Оленка.
— Не пізно! — крикнув дід. — У тебе є автомат?
— Є…
— Дай сюди! Я їх затримаю. А ви — біжіть! Заховаєтеся в гущавині, заплутаєте сліди. Не доженуть! Біжіть, дітки!
— Дідусю! — Сльози котилися по щоках Оленки. — Дідусю, як же я? Як я можу вас покинути?
— Дитино моя! Тут не місце для плачу. Дай сюди автомата! Біжіть!
Він виштовхнув обох жінок через задні сінешні двері в кущі терносливу. Майнула над парканом руса коса, барвиста спідниця Радуні. Востаннє сяйнули блакитні очі.
Дід хвацько, ніби згадавши молодість, кинувся до гайку, визирнув у двері. Німці вже наближалися до подвір’я. Побачили діда, закричали:
— Партизан! Здавайся!
Цвьохнули кулі. Дід одсахнувся. І собі хльоснув по зелених постатях. Передній німець упав. Інші закричали, попадали на землю. Порачкували назад.
Як усе швидко сталося. Ні подумати, ні зважити своїх вчинків.
Усміхнувся. Не треба мудрувати. Може, це твоя остання хвилина. Кінець — серед битви. Людям оддав, що зміг. У найтяжчий час. Міг би більше, не вийшло. Хай простять. Хай зрозуміють…
Постаті плазували поза парканом, поза посадкою, підлазили з усіх боків. Аби лише дівчат не помітили. Аби лише вони врятувалися.
— Підпалюй хату! — почулися крики поліцаїв. — З вогню й сам вискочить. Не витерпить, як припече.
Він посміхнувся спраглими вустами. О бідолахи! Ви все міряєте на свою куцу душу. Ви оцінюєте волю людську своєю мізерною волею.
У вікна почав просочуватись димок. Знадвору чулися злорадні вигуки, регіт. Дід Василь відкрив ляду погреба під піччю, звідти дихнуло цвіллю, квашеною капустою. Він швидко спустився драбиною вниз, прикрив ляду. Передихнув. Нагорі гриміло, гоготіло, долинали приглушені постріли.
Стало тяжко дихати. В погріб накочувався чад. Дід Василь намацав діжку з капустою. Десь поряд з нею — діжечка березового соку. Ось вона. Він ковтнув живлючої рідини, зірвав з себе куфайку, намочив. Тісно закутав нею обличчя. Трохи полегшало. Але серце билося тужавими, болісними ударами. Не вистачало кисню. Він зітхав, ніби риба, викинута на пісок. Паморочилася голова. Невже кінець? Промайнули у темряві прозорі очі Миколи, засміялася щасливо Оленка… Пітьма насунулася звідусюд, погасила свідомість…
…А Оленка з Радунею пручалися на узліссі в руках німецьких солдатів. Циганка кусалася, плювалася, мов дика кішка. Автоматники сміялися, тикали дулами в її великий живіт, потішалися. По Оленчиних щоках текли сльози. Не за себе пеклася вона, не свою долю оплакувала.
Німці ґерґотали щось, штурхали їх, кудись вели. Оленка не могла одірвати погляду від багряної заграви над селом.
(З щоденника Громограя)
«…Побували біля пристані, на березі Дніпра, — я, Гриць і Вітько. Багато проходить військових транспортів, катерів. Очі у хлопців поблискують, бачу, хочеться їм стріляти. Усміхаюся: — Заждіть! Уже незабаром!
Біля дебаркадера пришвартовано великий білий пароплав. На палубі ходять офіцери, чується музика. Треба дізнатися, хто там.
У голові зріє план. Головне, не зволікати. Хай люди бачать, що в тилу ворога є опір, що злочини фашистів не безкарні.
Був на «панських дачах». Бачився з бабою — Веклою. Страшні вісті. Старого Сміяна спалили живцем у землянці. Радуню схопили німці. Разом з нею і Сміянову невістку, Оленку, котра працювала в
