Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

захитався, впав. У голові потемніло. Віяв пронизливий, холодний вітер. Хлюпала дніпровська хвиля. Я лежав на мерзлому піску, а біля мене бовванів мій старий, сивий двійник. Він сумно дивився на мене, і по тому, як розплющувались мої очі, він танув, ніби пасмо імли.

— Пора, — почув я глухі його слова. — Ти бачив досить Тепер я піду.

Я застогнав, простягнув до нього руку.

— Зажди. Не кидай мене. Я загину без тебе…

— Ти не загинеш. Іди в життя… Борися і перемагай, здобувай право на прийдешнє…

Він поволі одступав. Я з останніх сил рвонувся за ним. Вихор налетів на мене з-за кущів лози, осліпив хмарою піску. Коли ж я зовсім розкрив очі, то побачив, що я один на березі, і крім мене ніде й нікого не було.

НОВІ НАДІЇ

Микола замовк. Мовчали й партизани. Навіть офіцер не морщився іронічно, задумався про щось.

З отвору проникало світанкове проміння. Каркали ворони над лісом. Почулися радісні крики. Марія отямилася перша, вискочила надвір, потім гукнула в двері:

— Сергійко повернувся. І з ним ще хтось.

Микола вийшов. За ним висипали партизани. Між березами, мов вирізьблена, постать Сергія — в теплому бушлаті, з німецьким автоматом на грудях. Його прозорі очі сяяли радістю. Поруч з ним крокував присадкуватий чорнявий чоловік, сторожко оглядаючи незнайомих партизанів.

Микола обняв Сергія, схвильовано запитав:

— Ну як?

— Знайшов. З самим «Агрономом» говорив. Ось їхній представник. Розвідник Сашко.

Микола потиснув руку Сашкові:

— Тоді не варто довго чекати. Веди нас до своїх.

— Ні, — похитав головою Сашко. — Ситуація змінилася. Ми перебазовуємось на інше місце. Карателі заворушилися. Як тільки влаштуємося, пришлемо зв’язківця. А поки що я заберу вашого полоненого. Одправимо його на Велику землю. Може, знадобиться. Незабаром має прибути літак. Ви ж перебирайтеся в інше місце, безпечніше.

Микола писав листа «Агрономові», передавав деякі захоплені документи. З землянки вивели офіцера. Він мружив очі на сонце, горнувся в брудну шинелю, дрижав. Спідлоба дивився на партизанів.

— Що ви хочете робити зі мною? — запитав Горенка.

— Відправимо в тил, — відповів той.

Офіцер отетеріло поглянув на бородатого командира, на бійців. Ті зловтішно посміхалися.

— Який тил?

— Радянський, — твердо відповів Микола. — Той, якого вам не досягнути ніякою силою. Прийдете туди не завойовником, а полоненим. А тепер — ідіть. Зв’яжіть йому руки, хлопці. На всякий випадок.

Офіцер, блідий від непевності й хвилювання, рушив лісовою стежиною. Сашко за ним. Ось вони вже ховаються за стовбурами дерев. І раптом Микола не витерпів, гукнув:

— Хвилиночку, Сашко, зачекайте…

Партизан з офіцером зупинилися. Микола, розбризкуючи калюжі, наблизився до них, зустрівся поглядом з офіцером. Важко дихаючи, сказав:

— Гер офіцер, ви вже кілька тижнів живете з нами. Ви говорили зі мною, і… Придивіться гарненько. Може, хоч тепер впізнаєте?

Офіцер здивовано глянув на бородате худе обличчя, на глибокі пронизливі очі командира, пересмикнув плечима.

— Не розумію вас…

— Згадайте Зеленьки. Осінь сорок першого. Маґістр астрономії фон Шварц, ваш начальник… Солдат-кобзар…

Офіцер здригнувся. Ще раз поглянув у очі партизана. Зіщулився, ніби побачив щось потойбічне, жахливе, неймовірне. Пробурмотів:

— Не може бути! Ви ж… розстріляні.

Сашко здивовано підняв брови:

— Ви знаєте його, товаришу «Артист»?

— Ще й як, — насмішкувато відповів Микола. — Ну, як, упізнали? — до офіцера.

— Не вірю, — прошепотів німець. — Ви мертвий.

— Ні, не мертвий! — Голос Горенка задзвенів крицею, — Як і моя країна, я живий і житиму. І прийдешній світ, про який ви чули, побудую. Як не я, то наші діти, котрих жодна злоба, жодна лють не знищать. Чуєте?

— Чому ж ви мене не розстріляли? — прозвучало ледве чутне запитання. — Я не розумію вас. Ви ніби з іншої планети.

— Чому я не вбив вас? — перепитав Микола, дивно всміхаючись. — Ех ви, творці «нового порядку»! Ви так нічого й не збагнули, бо дивитесь на нас очима старого світу, лютого й звірячого. І в цьому ваша смерть. Запам’ятайте, що наш народ — месник, а не кат. Ми солдати, а не м’ясники. І насамперед — творці. В цьому наша перемога!

І Микола, різко повернувшись, важко пішов до землянок.

БАГАТТЯ

Пилип Рябченко вломився до землянки Сміяна з двома поліцаями, уздрів, як від столу в куток метнулася молода жіноча постать. Василь глянув на коменданта, відчув щось недобре в його злобному погляді, в настороженості поліцаїв.

— Що, перевертню, злякався? — засичав Рябченко. — Ми тебе вислідили. У ліс ходиш, циганську суку приютив, хоч знаєш, що цигани підлягають знищенню, людей попереджував про облави. І нашим, і вашим? Ні, голубчику, не вийде! Хана тобі! З Рябченком не вийде номера. Фокус-покус не вдався. Збирайся на побачення до фон Шварца. Там тобі ребра порахують!

— Вийди геть! — тихо сказав дід Василь. — Не провокуй, телепню! Який ідіот направив тебе сюди? Я сам тебе арештую!

— Ти мене? Ах ти, пес шолудивий!

Пилип люто розмахнувся, вдарив старого прикладом.