Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Свіжообтесана шибениця височіє на майдані. Теліпається зловісна петля на вітрі. Поліцай нашмульговує її милом, пробує зашморг. Над майданом панує похмура тиша. Тільки ледь чутне хлипання жінок порушує її.

Оленка в супроводі конвою пройшла натовп дітей, дідів, жінок, наблизилася до помосту. Рівним кроком піднялася по східцях. Оглянула односельчан. Побачила суворе обличчя фон Шварца, котрий незмигно дивився на неї, ніби вимірював глибину її спокою, терпіння, мужності. Вона кресонула його поглядом, одвернулася.

Спокійно, спокійно, Оленко! Вже небагато, зовсім недовго!

Дідусю, Миколо! Дайте мені сили, дайте мені мужності пройти достойно цю тяжку стежину до кінця…

Роздираючи сукню в шмаття, бігла Марія до своїх. Швидше, швидше! Аби тільки встигнути! Серце вискакує з грудей, коле в легенях.

Вона на одну мить зупинилася, притулившись до дуба, відсапувалась, тримаючись долонями за груди. Знову побігла далі. Вже недалечко. Аби не впасти на дорозі, вже ж зовсім близенько. Густа ліщина, кущі терну, чорні купи колишніх лисячих нір.

— Стій, хто такий?

З-за кущів виступив Васько. Він упізнав Марію, стривожено кинувся до неї.

— Що трапилося, тьотю Маріє?

— Командира, — ледве вимовила вона, вхопившись за його плече.

Васько притулив долоні до вуст, закричав совою. В кущах з’явилися постаті. Попереду Микола. Він помітив Марію, махнув привітально рукою.

— Де ти забарилася? — озвався до неї. — Незабаром вирушаємо до щорсівців.

Дівчина підбігла до нього, схопила за руку. Перевела подих:

— Бачила людей із Сміянів. Там сьогодні вішають дівчину. Партизанку. Треба виручати!

— Із Сміянів? — побілів Микола, — Хто вона?

— Розвідниця щорсівців. Миколо, треба будь-що допомогти!

Микола тривожно дивився на Марію, не міг угамувати дивної тривоги, що раптом пойняла його. Сміяни! Чому вішають в Сміянах? Хто вона? Чи знайома? Давно вже треба було побувати там, дізнатися про діда, матір, та все побоювався, щоб не навести на слід, не причинити лиха. І ось тепер…

— Нас лише чотирнадцять, — з сумнівом роздумував Микола.

— А німців з поліцаями не більше як півсотні, — наполягала Марія. — На нашому боці несподіванка.

— «Артисте», ми підемо! — озвався Стецюк. — Навіщо мені моє життя, коли молоду дівчину вішають?

— Ми готові! — підхопив Васько.

Микола оглянув партизанів. Погляди друзів не опустилися долу. Вони спокійно й віддано дивляться командиру в очі. Не він наказує, наказує їхня совість.

— Маріє, коли має бути страта?

— Сьогодні, о другій годині. Біля сільради.

— Двадцять кілометрів, — прошепотів Микола, внутрішнім зором охоплюючи шлях через болота й ліси, — Чи встигнемо за чотири години?

— Встигнемо! — гаряче запевнив Васько, аж підскочивши від нетерпіння, — Веди нас!

— Треба було б повідомити щорсівців. Так було б надійніше. Хто зна, чи відають вони, чи ні? Сергійку, доручаю це тобі. А ми — вперед.

— Єсть!

Ні секунди не затримуючись, Сергій метнувся бігом по стежині. Зник у чагарях.

Мовчки, дружним ланцюжком біжать партизани. Напружений подих, чіткий крок. Болото. Низькоросла посадка. Очерети.

Ось тут вони з Оленкою пливли на човні весняними водами. Незабаром знову завирує течія — ген як палився повінню Дніпро. Оленко, де ти, кохана, тепер? Чи знаєш, де твій Микола, чи ждеш його?

Високі вікові дерева. Цей ліс уже перед селом. Тут вони йшли в сутінках, зморені важким плаванням. Оленка куняла, а дід розповідав Миколі про свої мандри. Доле, що це? На рідному обійсті чорніє пожарище. Що сталося з рідними людьми?

— Маріє, — на ходу крикнув Микола до дівчини, що бігла вслід за ним. — Що тут сталося? Пожежа чи що?

— Карателі, — озвалася Марія. — Тут нібито жив старий моряк, дід Сміян. Мені люди тутешні казали, що він був старостою.

— Старостою? — мов луна відгукнувся Микола.

— Атож. А помагав партизанам. Німці дізналися, оточили в хаті. Відстрілювався. Його й підпалили.

— Підпалили, — судорожно витиснув Микола, не стишуючи кроку. Крізь сльози бачив почорнілі верби, акації, недогарки шул. Усе, все зметено нещадним вогнем: хату, землянку, повітку… Матінко, а ти? А з тобою що? Невже й тебе убили нелюди?

Далі, далі. Не розпускатись. Зціпити зуби, в кулак серце. Життя неможливо убити, вороже! Земля схоронить руїни, виростить квіти, вигодує нових богатирів.

Поза горбами. Поза млинами. Мимо колючих заростів акації. Вузенькими вуличками. Он уже мріє церква. Видно натовп, шибеницю. О прокляті, що ви принесли на рідну землю?

Партизани тримають зброю напоготові. Їх уже ніби й не тринадцятеро, а сто, тисяча, леґіон. Хай там буде дивізія ворогів, їх ніщо не зупинить!

Петля нависає над дівчиною. Вона щось кричить селянам. Офіцер махнув рукою. Та з-за колгоспних хлівів і комор вихором вирвалися партизани. Загриміли постріли. Впав на помості кат-поліцай. Натовп закричав, залементував, кинувся врозтіч. Затріщали тини.

Офіцер біля шибениці щось люто крикнув, зацьковано оглянувся. Німці ланцюжком відходили в городи, відстрілювалися. І раптом Микола остовпів. Світ перед ним померк: він упізнав Оленку. Ніби в сповільненому кінематографі, пропливли перед ним страхітливі подробиці подій: офіцер вистрілив у Оленку — вона впала навзнак, на зв’язані руки. А в наступну мить удар у скроню кинув Миколу в