Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
5
Бастіан да Роза не бачив дівчини цілу вічність, а для негра це не було несподіванкою: він бачив її постійно, розмовляв з нею не раз і не два, і якщо в нього запізно відкрилися очі, то хай нарікає сам на себе. З Дівою він спілкувався з того самого вечора, як одвів новоприбулих сержипанців до Фадулового армазему і позичив їм гамак для миршавого, дивакуватого дівчиська. І аж до цієї хвилини, коли побачив, як вона видирається на пагорб з кошиком на голові, повним дарів землі, що їх посилала на Зилдину кухню Ванже. Тож міг досхочу милуватися її голими стегнами й ледь прикритими трусиками задком — стегнами й задком справжньої жінки. Що личко її погарнішало, він помітив уже давно, а от чи налилися в неї груди, можна помацати, як вона спускатиметься. По тій перевірці він став сам не свій і вже не поводився з Дівою, як з малим дівчам.
Раніше вона з Сан та Нандо частенько прибігала на вигін, відривала від роботи Еду, і вчотирьох вони йшли до лісу ловити тейю, ставити сильця на пташок й лущити кедрові горішки, — на дозвіллі Балбіно збирав горіхи і постачав ними одного перекупника на базарі в Такарасі, — або запускати паперових зміїв, що їх, теж на дозвіллі, робила Меренсія; що не рік вони виходили в неї усе барвистіші й незвичайніші.
Нандо й Сан до кузні заходили, а Діва — ніколи, тільки часом загляне туди крізь двері. Факел тоді опускав молот і припрохував, милуючись її ангельським личком:
— Заходь же, ясочко Діво!
Вона заперечливо трясла головою і, забувши про брата й сестру, кидалася навтіки. Ну чого ти лякаєшся, скажи, Бога ради? Спершу вона цуралася, потів трохи посмілішала: не минало й дня, щоб не виглядала з-за стовбура фернамбука, мов те полохливе звірятко; руки й ноги вимазані в багнюці.
Якось удосвіта Кастор обходив поставлені в лісовій гущавині сильця, аж гульк — вона скрадається за ним назирці, перебігаючи від дерева до дерева. Те саме на річці: у надвечір’я він заплив на чистоводдя, подалі від низького й заболоченого місця, де прали й купалися жінки, аж раптом назустріч виринула Діва, трохи не черкнувши його своїм голим тілом: мокрий клаптик матерії більше оголював її, ніж прикривав. Якби то була не така шмаркачка, він би не втримався. Гукнув: «Обережно, ясочко Діво!» Боявся, щоб її не підхопила й не понесла бистрина, й хотів розвіяти чари, адже в річці повно божків. У ту ж мить вона пірнула знову й виринула ген-ген: плавала вона, мов та риба. Чи мов сирена.
Нерідко при зустрічі Кастор озивався до неї. Діва всміхалася, похнюплювала голову й відбігала, проте недалеко. Недогадливий і сліпий, Факел не розумів причини тих дивацтв, тих шарахань; не помітив він, і як вона розцвіла, як стрункими стали цибаті дитячі ніжки й пишними ледь помітні груденята. Для нього вона усе ще залишалася дитям з кісками за спиною, що гасало по вигону.
Ця метаморфоза впала йому в очі, коли він побачив її на гірській стежині, що вела до оселі капітана Натаріо. Його наче громом ударило, серце його зайшлося. Щоб упевнитися в цьому чуді, він став чекати, коли вона йтиме назад. Діва спершу вдала, що не помітила, як він стоїть стовпом, а потім обернулась і засміялася, немовби глузуючи. Розумному й натяку досить.
Кастор зауважив переміну в ній, але чому вона сміялася, потуплювала очі, тікала, глузувала, вибрикувала, до нього ніяк не доходило.
Після тієї зустрічі на схилі пагорба у негра в голові засіло одне бажання: Діва, Діва, без неї життя не життя. І ця думка, це бажання доводили його до розпачу, надто коли він став помічати — а це було видно й голим оком, — що Бастіан теж позирає на неї. А в нього борода й вуса біляві, кучері в’ються рясними кільцями, рум’яне обличчя грінго, а не смаглявого турка, такого ж темношкірого, як і баїянець метис, — куди вже йому, Касторові, рівнятися до каменяра! А вона ж не француженка, вона сержипанська смаглявка, і тому, певна річ, віддасть перевагу голубоокому білому, а не чорнющому негрові.
6
Побачивши, як Дурваліно витягає з колодязя воду для кухні, Фадул згадав Зезинью Пальму й тяжко зітхнув. Взагалі-то гріх нарікати: колодязь виявився корисною затією, і Дурваліно, простоявши рік за прилавком, показав себе тямовитим і, як не дивно, чесним хлопцем. Зезинья, дрібногруда, з вузькими стегнами, позбавлена тих принад, які цінував турок, — щоб було доволі й спереду, і ззаду, — прив’язала його до себе так міцно, як жодна інша жінка. Личко в неї, як кулачок, тіло, як у статуетки, серце залюбливе, на втори слабка. Фадул ще раз скрушно зітхнув.
Чого ж це він думає про неї так, ніби дівки вже немає на світі й вона спочиває на цвинтарі Лагарто. На щастя, цього не сталось. Хоча лежить вона в землі чи сидить під замком у пансіоні — різниця для нього невелика. Тільки уві сні чи у мріях йому вчувався її співучий, ніжний голосок, її любовний поклик: ходи сюди, турчине, покажись, я вже скучила за тобою! Вона вигадувала для нього різні наймення, видурювала гроші, заважала працювати — ангел небесний, благословення Боже. Співала переливчасто: мій, мій, мій! Як йому тужно!
Лише одну-єдину вісточку отримав від неї Фадул після того, як у зажурі вона вирушила в Сержипе: лист передав йому посланець, небіж її Дурваліно, довгий, як тичка, ластатий підліток у штанцях до колін. Цього набазграного невправною рукою листа, повного чорнильних плям і закреслених слів, без жодних розділових знаків, Фадул довго розбирав, читав і перечитував, аж поки вивчив напам’ять. Він міг декламувати його, як вірш або біблійний псалом: «…із цих закарлючок мій славний Фадуле ти знай що я не забула тебе і ніколи не зможу забути що мені щоночі сниться той самий сон я в обіймах твоїх
