Одні - Андрій Гарасим

Пам’яті матері присвячую

Українська література бідна на антиутопії. Вона не має ні свого Зам’ятіна, ні Оруела, а Винниченкова «Сонячна машина» і Смоличеві «Прекрасні катастрофи» не стали похмурими всесвітньовідомими пророцтвами. Тож антиутопія А. Гарасима, з позицій культури, яка любить мертвих більше, ніж живих, несусвітне нахабство. Спроектувавши національний характер у майбутнє, А. Гарасим показав, до чого можуть призвести такі українські вади, як егоїзм, жовчна заздрість до найменшого успіху інших, відсутність ідеї, яка б об’єднала суспільство, зажерливість влади, домінування кланових інтересів над загальнонаціональними, словом, усе те, що робить українське суспільство розпорошеним і беззахисним перед більш організованим світом.

Українці, хронічно не здатні до організації власного повноцінного суспільства, завжди в усьому звинувачували євреїв, росіян, поляків. Андрій Гарасим одним розчерком пера знищив усіх українських сусідів, а з ними (за компанію) і все людство, тож на земній кулі українці залишилися одні (див. назву повісті). Їм допоміг вижити чорнобильський вірус. Залишившись без своїх традиційних ворогів, українці нарешті зажили так, як того прагла їхня душа: розкололися на клани і почали між собою ворогувати. Українське суспільство деградувало. Єдине, що тримало українців майбутнього на світі і давало їм сили, — це ненависть одне до одного. Досить ефектна в повісті А. Гарасима сцена страти Михася, якого аграрний клан засудив на смерть, звинувативши в чаклунстві, бо в нього картопля вродила краще, ніж у сусідів.

Розвиток інтриги в повісті «Одні» відбувається за всіма українськими законами: тут є низка зрад, простий щирий хлопець Лесь, що хоче стати президентом, інтриги, вбивства, шепіт закоханих, зустрічі й розставання. Хоча є в антиутопії Андрія Гарасима моменти, що перегукуються з відомими творами. Зокрема, Гарасимове «староязичіє» — антипод оруелівського «новоязу», а пильна увага науковців майбутнього, що обстежують Леся, вихідця з минулого, нагадує подібну ситуацію з астронавтами роману Станіслава Лема «Повернення з зірок». Та й подорожуючий Лесь з Михасем — воістину Робінзон і П’ятниця, земна куля для яких з ворогуючими українськими кланами перетворилася на великий острів (сумна притча на тему духовної ізольованості українства від світу), де Лесь Чисті Руки був єдиною надією на порятунок українців майбутнього.

Іноді Гарасимова жовч до вічних українських сентиментів набуває форм справжнього святотатства, особливо коли він знущається з безмежної любові української людини до російської популярної культури, цим самим підтверджуючи думку, що українська любов до російської попси незнищенна, як колорадський жук. Українці майбутнього, лишившись без Росії та російської культури, змушені були самі штучно створювати Пугачову I, II, IV і т. д.

У майбутньому Андрія Гарасима змішалося все: голодні шахтарі і вчителі, що ордою сунуть до Центру видирати свої гроші, знищене виробництво, ненаситний бюрократичний клас, що до нитки обдирає своїх громадян. І, водночас, у повісті є туга за сильною особистістю, якої часто в українській історії бракувало, яка б консолідувала націю, переборовши її пасивність, дріб’язковість, вбогодухість, заздрість, егоїзм. Повість «Одні» ще раз підтверджує думку: історія нічому не вчить, вчить особистий досвід, вчить сьогодення, яким рухає палка мрія про краще життя, успіх, пізнання істини.

Багато хто побачить у повісті А. Гарасима наклеп на національний характер, жовчну казочку із серії антиукраїнських анекдотів, які люблять розповідати наші сусіди. Але хіба не від Свіфта кращі антиутопісти намагалися судити про свій час, не лякаючись гіпербол? І хіба не зі Свіфтової Академії прожектів у Лагадо, яка насаджувала правильність думок, був списаний російськими марксистами радянський монстр?

Після 1991 року українське суспільство розроджується перманентними вигуками про розбудову держави, хоча достеменно ніхто не знає, що будується і для чого будується. Політики при цьому посилаються на труднощі перехідного періоду, не здогадуючись, що перехідний період для української історії може непомітно перейти у вічність. Критикуючи недосконале законодавство, лівих, російську експансію, погоду, ніхто чомусь не пов’язує український параліч після проголошення незалежності зі специфікою національної психології. Важко не погодитися, що ідеальною формою життєдіяльності для української натури був колгосп і бригадир з батогом. Доки батіг витьохкував над українськими головами, доти в Україні кипіла робота. А відколи не стало батога, українська людина не знає, що їй робити зі своєю свободою і сумує за добрими старими часами. Тому повість Андрія Гарасима «Одні» — це відверта розмова про вади національного характеру, перенесені в майбутнє. І якщо є в цьому доля гротеску, то лише для того, щоб зрозуміти причину національної немочі.

Володимир Даниленко

Стояло літо 2001 року. Тиша і спокій здавалось настали по цілому світі, неначе людство раптом захотіло почати жити в новому тисячолітті по-новому. Тихо і спокійно…

Сергій прокинувся — йому приснився його молодший брат Лесь, який безслідно пропав у далекій Африці ще рік тому. Та крім брата ще щось було у цьому сні, і, стиснувши голову руками, Сергій пригадав — йому також наснилася тепер така далека Батьківщина. За скільки кілометрів звідси, від цього загубленого в Сибіру містечка, була його рідна земля. Рідна… Він ніколи раніше не називав її так. Сергій був майже позбавлений сентиментів, йому завжди подобалися шляхи, на яких можна було здибати гроші —