Темні уми - Олександра Бракен

Це привернуло Чабсову увагу.

— На яких уроках?

— Зі шкільної програми, мабуть. Математика, природничі, читання — залежно від того, які книжки ми роздобудемо. Для боса важливо, щоби всі засвоїли ази наук. — Зупинившись вгорі сходів, Майк глянув через плече. — Знаю, що ви ніколи не любили ними користуватися, але в нас є також уроки того, як використовувати свої здібності.

Чабс за моєю спиною прокашлявся.

— Мені вдосталь того, що Джек навчив.

— Джек… — Майк затих. — Хлопче, як я сумую за ним!

Дорогою він розповів, що у Невловимого в таборі мешкають п’ятеро дітей з Каледонії. Майк — єдиний, хто жив разом із Лаямом у кімнаті, але були ще дві Синіх дівчини, один Жовтий хлопець та Зелена, яка якось самотужки дісталась до Східної Вірджинії.

Другий поверх будівлі скидався радше на горище; це був, по суті, всуціль відкритий, але затишний простір. Майк постукав у двері, почекав на «Заходьте», і лише тоді взявся за ручку. Я чула, як Чабс нервово зойкнув, та й сама з подивом помітила, що в мене серце закалатало.

Двері розчинились просто на середину кімнати. Праворуч висіла біла запона, простягаючись уздовж всієї кімнати та закриваючи, мабуть, зону відпочинку. Завдяки пообідньому світлу, що пробивалось крізь вікно за запоною, там вгадувалися обриси ліжка та шафи.

Друга частина кімнати була зорганізована під офіс. Там стояли дві книжкові полиці, заставлені папками та книгами найрізноманітніших форм і розмірів. А посередині стояв старий металевий стіл, чорна фарба з якого пооблуплювалась. Перед столом — два простих стільці, а до дальньої стіни зліва був присунутий продовгуватий обідній стіл, на якому стояла найрізноманітніша електроніка. Працював телевізор, увімкнений на один із новинарських каналів. Весь екран заповнило обличчя президента Ґрея із двома американськими прапорами обабіч. Губи в нього ворушилися, але звук було вимкнуто. Єдине, що порушувало тишу, якщо не брати до уваги Чабсового різкого вдиху, було клацання пальців Кленсі Ґрея по клавіатурі глянцевого ноутбука.

Я б упізнала його навіть тоді, коли б він геть чисто зголив своє кучеряве густе чорне волосся і якби вкрив татуюваннями щоки чи пірсингом свій довгий прямий ніс. Я упродовж шести років витріщалася на кожен його портрет у Термонді, запам’ятовуючи кожну родимку, обриси його тонких губ — я навіть знала всі його залисини. Але реальність виявилася зовсім іншою. На тих портретах його чорні очі не були примітними, і, певна річ, там не було передбачено, наскільки приголомшливим він стане із плином літ.

— Одну секунду…

Він зиркнув над монітором у наш бік, а потім враз приглянувся пильніше.

— Бос? — озвався Майк. — З вами все нормально?

Син президента повільно підвівся, закриваючи ноутбук. Закочені рукави його білої сорочки спустилися на засмаглі руки.

Це Невловимий Хлопець? — дивувалась я. Це він? Подив — це ще м’яко сказано. Оглушливий шок для мозку, від якого мої думки, що до того часу мчали, наче потяг, почали ледве-ледве повзти, і це також іще м’яко сказано. Я й секунди не мала, щоб опанувати себе, перш ніж з його вуст злетіли наступні три слова. Я б і не змогла, адже Кленсі Ґрей, дивлячись просто на мене, промовив те, що я найменше у світі сподівалась почути:

— Рубі Елізабет Дейлі.

Моя реакція була занадто бурхливою як на таку подію — просто почути власне ім’я цілком. Так ніби він виплюнув три отруйних лайливих слова чи вигукнув: «Убийте їх негайно!» або «Під замок їх!» Мені не слід було зашпортуватися, перечепившись через власні черевики, але я перебувала вже майже біля дверей, коли все це усвідомила.

Кленсі ступив крок уперед, але Лаям сильно штовхнув його назад.

— Лі! — прокричав обурено Майк.

Кленсі здійняв руки догори.

— Пробач, пробач! Схибив! Я мав би зрозуміти, як це прозвучить. Я просто здивувався, побачивши тебе!

Він нахилився до Лаяма, вибачливо усміхаючись, а я забарилась біля дверей, вражена його навдивовижу рівними і білими зубами.

— Я так часто читав твою справу, у стількох мережах, що мені здається, ніби ми вже зустрічались. Тебе зараз шукає стільки народу!

— І кому ти плануєш її здати? — гаркнув Чабс.

Я стала, не знімаючи руки Зу із моєї талії. Обличчя Кленсі спалахнуло, коли він почув таке звинувачення, а його темні очі нараз повернулися до мене.

— Нікому. Я просто збираю дані, перевіряю мережі, щоби знати, хто про що теревенить. І ненавмисно натрапив там і на вашу особу, пані Дейлі. — Він замовк, розгублено потираючи плече рукою. — Давайте перевіримо, чи все я згадаю: народилась у Шарлотсвіллі, що у Вірджинії, але виховувалася у Салемі, мати Сюзен — вчителька, батько Джейкоб — офіцер поліції. Відвідувала початкову школу у Салемі до десятого дня народження, коли у поліцейський відділок зателефонував батько та сповістив про чужу дитину вдома…

— Припини, — пробурмотіла я.

Лаям глянув через плече, намагаючись розподілити увагу між мною та хлопчиком, який переказує похмуру історію мого життя.

— …але не поталанило, бо