За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Господарі дому десь загаялися, і Ренсом мимохіть став думати про Дивайна. У нього виробилося особливе ставлення до цього чоловіка — та своєрідна неприязнь, що її зазвичай відчуваємо до осіб, якими у дитинстві захоплювались, аж доки не подорослішали. Дивайнові просто вдалося на півсеместра швидше, ніж іншим, опанувати той різновид гумору, який полягає у постійному пародіюванні сентиментальних та патетичних штампів, що звучать у мові дорослих. Кілька тижнів ціла школа — в тому числі й Ренсом — мало не падала від сміху коли він із серйозним виразом обличчя просторікував про Незабутні Шкільні Роки та необхідність берегти як зіницю ока Честь і Совість, про Важку Ношу Білої Людини і Дух Чесної Боротьби. Та ще перед тим, як покинути Веденшоу, Ренсом дійшов висновку, що Дивайн — зануда, а в Кембриджі взагалі уникав його, лишень звіддалік дивуючись, чому це інші не зауважують, наскільки він банальний і позбавлений смаку. Потім Дивайна абсолютно несподівано обрали до ради Лестерського коледжу, а далі він не менш таємничим чином почав примножувати свої статки. З тих пір він змінив Кембридж на Лондон, де, як подейкували, «обертався в ділових колах». Про нього часом згадували за розмовою, і тоді наприкінці зазвичай говорилося: «А він по-своєму збіса кмітливий хлопець, той Дивайн», або заявлялося жалісливим тоном: «Ледве чи я коли-небудь збагну, як цей тип зумів злетіти так високо». Наскільки можна було судити з короткої розмови у дворі, давній шкільний товариш Ренсома змінився зовсім мало.
Тут відчинилися двері, і ланцюжок споминів обірвався. До кімнати увійшов Дивайн; в руках у нього була таця з пляшкою віскі, склянками і сифоном.
— Вестон там метикує, чим би оце повечеряти, — сказав він, поставив тацю на підлогу біля Ренсомового крісла і взявся до пляшки. Ренсом, у якого геть пересохло в горлі, відразу ж із сумом спостеріг, що господар належить до тих людей, які не можуть одночасно говорити і щось робити. Дивайн почав було кінчиком коркотяга знімати сріблясту фольгу з шийки і корка, проте тут-таки й зупинився:
— А як це вас занесло до нашої глушини?
— Вибрався у похід, — відповів Ренсом. — Вчора заночував у Стоук-Андервуді, а сьогодні сподівався зупинитися в Надербі. Але у тамтешньому готелі мене не прийняли, от я й вирушив до Стерка.
— Боже мій! — здивувався Дивайн, і далі нехтуючи своїми обов’язками господаря. — Вам що, за це гроші платять чи це просто такий собі мазохізм?
— Я роблю це суто для власного задоволення, — запевнив його Ренсом, навмисне не зводячи очей із пляшки.
— А особі невтаємниченій можна розтлумачити, що в цьому такого цікавого? — Дивайн спохопився і відірвав від пляшки крихітний шматочок фольги.
— Навіть не знаю, як вам пояснити… Для початку, мені просто подобається сам процес…
— Отакої! Тоді ви, либонь, незле чулися й у війську. Як то кажуть: кроком руш… куди ж там пак, вже й не пригадаю…
— Та ні, у війську все якраз навпаки. Там жоднісінької хвилини не буваєш сам, там інші вирішують за тебе, куди прямувати, ба навіть як іти — серединою дороги чи узбіччям. А в поході все зовсім інакше, ти ні від кого не залежиш. Зупиняєшся собі, де хочеш, і йдеш далі, коли хочеш. Словом, доки мандруєш, питати дозволу просто нема в кого, вирішуєш собі все сам-один.
— Аж доки якось увечері вам не приносять у готелі телеграму: «Повертайтесь негайно!», — посміхнувся Дивайн, здираючи нарешті з пляшки залишки фольги.
— Ну, хіба що ви з дурного розуму залишите комусь свій маршрут, та ще й від нього не відхилятиметесь. Мене, щонайгірше, почнуть розшукувати по радіо: «До уваги доктора Елвіна Ренсома, який, очевидно, мандрує десь у Центральних графствах…».
— Починаю розуміти, — Дивайн уже витягнув було корок до половини, та знов зупинився: — От якби ви займалися бізнесом, то цей номер не пройшов би. Ну й пощастило ж вам, достобіса! Але хіба можна отак взяти і зникнути, навіть вам? Як же тоді дружина, діти, милі старенькі батьки — у вас що, нікого немає?
— Тільки заміжня сестра, але й та живе в Індії. Крім того, бачите, я ж викладаю у Кембриджі. А посеред довгих канікул викладача буцімто й не існує — ви мали б про це пам’ятати. Якщо навіть у коледжі нікому до пуття не відомо, де він, то поза коледжем — і поготів.
Врешті-решт корок із втішним для серця коротким хлопанням вискочив із пляшки. Ренсом підставив склянку.
— Скажете, скільки, — мовив Дивайн, піднімаючи пляшку. — Але мусить же тут все-таки бути якась заковика. Невже й справді ніхто не може з вами зв’язатися і не знає, де ви і коли повернетесь?
Ренсом похитав головою. Дивайн тим часом потягнувся було до сифона, та раптом стиха лайнувся.
— Схоже, содова закінчилася. Не заперечуєте, якщо я просто доллю води? Але треба сходити на кухню. Вам скільки?
— Долийте до повної, будь ласка.
Через пару хвилин Дивайн повернувся до кімнати і вручив довгожданий напій Ренсомові. Той, наполовину спорожнивши склянку, задоволено зітхнув і зауважив, що місце, яке Дивайн обрав для своєї оселі, викликає не менше запитань, ніж його, Ренсомів, спосіб збавляти час на канікулах.
— Що правда, те правда, — згідно кивнув Дивайн. — Та якби ви знали Вестона, то зрозуміли б, що набагато легше поїхати туди, куди він хоче, ніж влаштовувати суперечки з цього приводу. Це, що називається, колега із сильним характером.
— Колега? — перепитав Ренсом.
— У певному сенсі, — Дивайн озирнувся на двері, а тоді присунув своє крісло поближче до Ренсомового і заговорив довірчим тоном: — У своїй справі він — голова. Суто між нами, я вкладаю трохи грошей у його досліди. Тут усе чисто, комар носа не підточить — ми, звісно, торуємо шлях поступу задля блага людства, і таке інше, але з часом може дійти і до промислового виробництва…
Доки Дивайн говорив, із Ренсомом стали діятися дивні речі. Спершу йому здалося, що Дивайн плете суцільну нісенітницю — щось наче
