Я (не) втечу від тебе. - Марі Керімей

Прокинулась я з тяжкістю в голові. Цілу ніч мені снилися жахи. Де мене знову і, знову ґвалтують. Хоча я й мало знала ґвалтівника, але все одно була нажахана, як ця людина могла скоїти таке?

Я лежала на підлозі. Не знаючи, як встати. Або, як, хоча б ворухнутися. Мені було так боляче, що хотілося вити. Причому боляче й морально, і фізично. Але все ж треба було вставати.

Злегка піднявшись, відчула деякий дискомфорт у низу живота. Але болю сильного не відчувала. І це вже радувало мене.

Цікаво, як поводять себе зґвалтуванні дівчата? Плачуть? Б’ються в істериці? Скоюють самогубства? Не знаю, якщо це так, то я якась неправильна. Мені не хочеться нічого із того перечисленого робити. Може, я з’їхала з глузду? А, може, в мене в голові якась дірка замість мозку? А що, можливо…

Прийнявши душ, поспішила одягатися.

Одягла: чорні джинси, білу велюрову блузу з бархатними гудзиками, шкіряну куртку, чорні лодочки. Зав’язала волосся в пучок. Нафарбувала губи червоною помадою. І взявши рюкзак вибігла на вулиці. Треба було швидко дістатися до університету. Тому я викликала таксі.

Але я не очікувала того, що чекає мене у дворі власного під’їзду… Олександр! Всередині все похололо. Я застигла на місці. Не мала змоги поворухнутися. Рюкзак випав із рук. Руки почали трястися. Хотілося плакати. А він стояв, як нічому не бувало. Сперся об свою машину. У дорогому костюмі та з хмурим обличчям. Дивився на мене своїм холодним поглядом. Таким пронизливим до кісток.

Я, нарешті, трохи змогла себе заспокоїти. Підняла рюкзак трясучими руками. Таксі вже приїхало, тому я швидким ходом почала йти до нього. Але сильні чоловічі груди й тіло, перегородили мені дорогу. Я не наважилася підняти голову, бо знала, хто стоїть перед мною. Ноги підкошувалися, стали ватні.

Сильні руки стисли моє підборіддя і змусили підняти голову. Я не охоче піддалась. Подивилася своїми сумними очима в його зелені, такі холодні.

— Ти поїдеш зі мною, — промовив, трішки нагнувшись, обпікаючи своїм диханням мою шию.

— Ні! — викрикнула я. Розширила очі від страху. Мені хотілося в цей момент плакати. Що йому ще від мене треба? Нащо він приїхав?

— Так! І це не обговорюється… — Олександр схопив мене за зап’ясток і потягнув до своєї машини. Я ж вирішила краще мовчати, щоби не стало ще гірше. Хоча найгірше й так сталось.

Він посадив мене на пасажирське сидіння біля себе. Одразу якось стало байдуже. Куди він мене везе. Що він збирається робити. Просто не хотілося вже нічого. Здається, я померла із середини.

Олександр сів за кермо й машина рушила з місця. Він не говорив ні слова, просто їхав. І щось мені ця дорога здавалася знайома. Він везе мене до університету? Жах! Я округлила очі та з подивом подивилася на нього.

— Куди ми їдемо? — запитала, ледве перебираючи слова в голові.

— Я так розумію ти й сама вже здогадалась, — промовив Олександр, поглянувши на мене з легкою усмішкою на губах.

— Я не хочу, щоби нас разом бачили! Зупиніться! — Прокричала намагаючись оглянутись, щоби знайти спосіб втечі. У голосі була така паніка, що вистачило б на пів людства.

Боже, що про мене подумають? Як же бути? Що робити? Що казати? Я ледь не вдавилася власним жахом. Олександр зупинив машину біля тротуару. Повернувся до мене всім тілом, від чого я вдавилась усім своїм тілом у сидіння.

— Припини! Я довезу тебе до університету й ми поговоримо, — тихо промовив Олександр. Від його спокою мурахи забігали по тілу, стало ще страшніше.

— Нам нема про, що розмовляти! — Прокричала. І де тільки ту сміливість узяла? — Я просто хочу все забути, — прошепотіла одними губами, дивлячись у його холодні очі.

— Значить, я настільки тобі огидний? — Запитав, відвернувши обличчя.

Мені здалося, чи в його погляді я побачила біль?

— Я не знаю, що ви собі надумали. Що ви цар? Чи бог? Мені байдуже. Одне я знаю точно. Ви мене зґвалтував і мені цього досить, — після цих слів я вибігла з машини та побігла до університету. Мені не хотілося його відповіді, чи заперечення. Мені було огидно сидіти просто разом із ним. Тому, я просто хочу спокою.

Я не оберталась. Не хотіла бачити його. Того хто зробив те, чого не робив ніхто.

Коли я була біля університету пара вже почалася. На вулиці нікого не було. Я побігла до своєї аудиторії. Постукала досить тихо. Професор Ніколенко впустив мене без зайвих питань. Хоча б щось мене сьогодні радувало. Філософія й такий хороший професор. Дивина, як склався мій ранок.

Я пройшла по сходам і сіла на останню парту. Слава богу там нікого не було і я видихнула з полегшенням.

Пара пройшла добре. Ще одна й на сьогодні все. Треба буде іти на роботу. Рити сьогодні не видно. Може, вона захворіла? Надіюсь, що на роботі побачимось.

Я йшла по коридору на другу пару: «Право» В коридорі, як зазвичай було багато учнів. Ніде й носа в стромити.

— Мелі! — Я почула, як мене хтось кличе. Повернула голову й побачила Бегама, який посміхався, мов отримав оскар.

— Що?! — роздратовано запитала й підняла одну брову.

— Як ти? — запитав він не, звертаючи, на моє роздратування уваги. — Все добре? Ти сьогодні спізнилась, — ми стояли посеред коридору. І вперше я шкодувала, що він тепер до мене ставиться нормально. Раніше не підходив і не допитувався, а тепер ці питання. Ця його ласкава посмішка, доводили мене до сказу. Мені й так було погано, а тут ще він пристав. Хотілося вити.

— Так… Усе добре, — посміхнулась. Вийшло досить натягнуто. — Трохи проспала. Не хвилюйся, — брехала я. Хоча не любила цю справу.

Удавати, що все добре так тяжко. Всередині все хоче плакати, а зовні мусиш посміхатися. Треба, щось придумати, щоби звалити, або, щоби він звалив. Так втомлює.

— Вибач, мені треба вже бігти. Пара почалась. Ще одне спізнення мені не пробачать. Поговоримо пізніше, — затарахкотіла швидко. Притисла рюкзак до себе й показала вказівним пальцем на аудиторію.