Я (не) втечу від тебе. - Марі Керімей

Пролог

Інколи варто задуматись, що, може, бути кращим для нас, а не для інших…

Ранок зустрів мене приємними променями сонця. У своїй крихітній квартирці такий ранок — це розкіш. Я потягнулася на ліжку та посміхнулася своєму гарному настрою.

Моя квартира була більше схожа на комірку. Кухня, спальня, вітальня. Усе це було в одній кімнаті. Інколи не було, де носа встромити, але мені подобалось. Краще, ніж, у дитячому будинку, який був пропахлий сирістю.

Моє життя ніколи не було легким, чи солодким. Адже я рано втратила батьків. Попала в дитячий будинок, де і провела своє дитинство. Інших родичів, як виявилося не мала. Не те, що не мала. Я їм була не потрібна. Навіщо їм сирота?. Зайвий рот.

Я працювала в невеликому кафе, у центрі Парижа, під назвою «Гренадин».

Кафе було затишним. Клієнти привітні й завжди усміхнені.

Інтер’єр заворожував не тільки клієнтів, але й нас: біло-червоні стіни, які були оздоблені картинами знаменитих художників Парижу. Також висіли різні музичні інструменти знаменитих музикантів. Шкіряні дивани в темно-червоному кольорі та дубовими коричневими столами. Багато свіжих квітів та вазонів, до яких я вічно принюхувалась і раділа, мов мала дитина. Мені було так затишно тут працювати.

Платили добре, колеги хороші, начальниця не язва, а хороша людина. Здавалося, що ще потрібно? Та вже нічого, усе є.

Робота в мене все ж хороша. Наша начальниця добра жінка й завжди дозволяла брати із собою додому трохи їжі. Завдяки цьому я економила гроші та могла купувати собі більш-менш нормальний одяг, щоби не ходити, мов обірванка. Адже зараз так багато озлоблених людей.

Я була обділена батьківським теплом, оскільки вони померли, коли мені було тринадцять років. Подробиць я майже не знала. Їх убили у власному будинку, коли я була ще в школі. Від цієї новини та жаху я ще довго відходила. Мені знадобився цілий рік, щоби прийти до тями. Але в той час я вже була в дитбудинку та старалася вижити.

Мої батьки були дуже хорошими людьми, як мені тоді, здавалось. Мама була художником-імпровізатором, а батько мав якусь мережу бізнесу, про яку я навіть не знала, бо була ще малою. Наша родина не була бідною, але коли батьки померли, бізнес розпродали незаконно. Будинок віддали державі, який швидко продали невідомим мені людям.

Так я залишилася зовсім сама й без спадку. Але я пообіцяла помститися за смерть батьків і забрати своє. Будинок із маминими картинами. Бізнес тата, про який я зараз збираю інформацію.

Пробула я в дитбудинку до вісімнадцяти років, а потім просто пішла. Знайшла собі невеличку квартиру майже на окраїні Парижу. Влаштувалася на роботу офіціанткою. Щоправда, до роботи треба було ще годину добиратися на метро. Але то нічого. Так, навіть, було ліпше. Я мала змогу готуватися до іспитів в університет. І нічого, що купа людей заважають. А коли мені було ще вчитись? Вранці йду в універ, після пар на роботу й темно увечері повертаюсь додому. На вивчення пар часу майже не залишалось.

Я вступила в престижний університет завдяки своїм знанням, а не завдяки товстому гаманцю, як це робили мої знайомі. Слава богу грошей платити не треба було, оскільки я вчилася на безплатній основі. Хотіла стати юристом, щоби знайти винуватців смерті моїх батьків. Й ось уже п’ятий курс підходить до кінця.

І вже скоро я влаштуюсь на практику в хорошу юридичну фірму, але це тільки мої плани. Я заслуговую на щасливе майбутнє… Але, як же до того щастя мені буде важко дійти. У моєму житті з’явиться він. Змусить мою кров холонути та приступати до горла. Серце пробивати ребра.

Він той, хто не знає, що таке кохання, хоча на словах він вмілий. Красивий зеленоокий кат. Мій кат, від якого неможливо втекти, чи сховатись. Він мій головний біль.

І так… Я починаю свій шлях із вами. Залишайтесь зі мною до самого кінця. Обіцяю буде цікаво та гаряче.

Ваші… Меланія (героїня) та Марі (авторка)