Я (не) втечу від тебе. - Марі Керімей

Я прокинулася наче, від страшного сну. Голова боліла й тіло ломило, наче мене переїхав потяг. Очі не могла відкрити. Повіки просто не піднімалися і я почала ставити собі питання: «Що зі мною?», «Де я?», «Що сталося?» Я нічого не пам’ятаю… Що ж все-таки сталося зі мною? І чому відкрити очі так тяжко?

— Ти вже прокинулась? — тихий і владний голос чоловіка вивів мене з роздумів і змусив завмерти. — Не бійся. З тобою все добре, — легкий дотик до моєї руки викликав не зрозуміле тепло по всьому тілу.

Я знову спробувала відкрити очі, змусивши себе це зробити. Нарешті, я відкрила ці кляті очі, які так не бажали цього робити. Спочатку побачила перед собою чорну пляму, яка поволі розсмоктувалася. Я повернула голову до чоловіка, який тримав мене за руку.

Чорне смоляне волосся. Пухкі губи складені в лінію. Зелені очі, які так мені запам’яталися. Виразні вилиці виражали сильного і владного чоловіка. Чорний дорогий костюм, під яким ховалися мускулисті плечі й накачаний торс. У мене подих перехопило. Здається, я не дихала цілу вічність. Такий красивий… Чому? Чому я така безпорадна? А перед його красою ще й беззахисна. Незнайомець, який полонив моє серце з першого погляду.

— Де я? — мій голос здавався мені не моїм. Такий хриплий, як у чоловіка, що давно палить. — Що сталося? — ще раз спробувала вимовити, але вже чіткіше.

Він підсів ще ближче й подивився своїми зеленими очима в мої карі, майже чорні очі.

— Ти потрапила під мою машину, але я вчасно зупинився. Завдяки цьому удар був легким і ти не постраждала, — він зробив паузу, а тоді продовжив. — Ти пам’ятаєш, що сталося? І, як ти опинилася на дорозі?

Тяжке питання, яке не давало мені спокою. Пам’ятаю Бегама, потім він схопив мене за зап’ясток і я його вдарила коліном між ноги. Потім тікала й не помітила, як опинилася на дорозі. Світло фар. Туфлі… І зелені очі. Це все, що вдалося згадати. Від тяжких думок різко заболіла голова і я поморщила обличчя. Чоловік, який сидів біля мене, уважно роздивлявся кожен мій рух. Його очі були такі холодні, як лід. По тілу одразу пробігли мурашки. І я не стрималась і поставила одне питання, яке не давало мені спокою:

— Хто ви? — я спробувала встати, щоби бути ближче до нього, але різкий біль у голові та в животі, відкинув мене назад. Я скривилася від болю й закусила нижню губу. Його обличчя різко змінилося, він, наче, почав хвилюватися за мене.

— Що таке? Щось болить? — його очі бігали по всьому моєму тілу, а рука, яка лежала на моїй, до болю сильно стисла мою долоню.

Що з ним? Чому він так хвилюється? Хто він? Моє обличчя набуло спокою й біль уже став не такий різкий. Я знову запитала:

— Хто ви? — мій хриплий голос розлетівся по кімнаті. Я ледве вимовила ці слова, але щоби він не хвилювався, додала: — Зі мною все добре,— більш впевнено, але все ще хрипло відповіла я. Подивилася на нього. Він легко видихнув і, здається, розслабився.

— Мене звати Олександр Максимович, — холодно промовив чоловік і подивився на мене своїми холодними очима. — А ти? Тебе, як звати?

— Меланія Рошерман, — тихо промовила та усміхнулася. Його обличчя вмить змінилось. Стало досить похмурим. — Ей… Ти чого? Це через моє прізвище? — я не розуміла такої різкої зміни його настрою. Незнайомець відвернув обличчя й забрав руку від моєї руки. — Ти можеш сказати, що сталося?!

Олександр обернувся і від його погляду все всередині похололо. Такий хижий і холодний водночас. Навіть ще жорстокіший, чим до цього. Він встав із ліжка і промовив. Суворо, жорстоко, що змусило мене вдавитися в ліжко всім тілом:

— Я покличу лікаря. Коли тобі стане краще, ти заберешся з мого дому, — цими словами він змусив мою кров захолонути й перестати текти по венам.

— Що таке?! Що я тобі зробила?! Я тебе, навіть, не знаю, а ти кидаєшся на мене? — з моїх очей бризнули сльози. Приступ паніки. Я вже, навіть, не відчувала болю ніде. Він стояв і просто холодним поглядом дивився на мене, мов я якийсь непотріб. — Ну й іди ти тоді до пекла! — я викрикнула ці слова. Просто виплюнула із себе отруту йому в обличчя. Спробувала встати. Біль по всьому тілі, пекельно жорстокий біль, який пронизував моє тіло аж до кісток. Але я закусила губу і встала. Повільно, щоби не робити різких рухів і не відчути ще сильнішого болю.

— Що ти робиш, дурепо?! — скрикнув він і підійшов до мене. Хотів вкласти мене назад на ліжко, але я відштовхнула його. Не знаю, де взялася ця сила, але я встала з ліжка і, не дивлячись на нього, повільно пішла до виходу. Я навіть не встигла роздивитися кімнату, а взагалі, навіщо? Я тут тільки непомітний та неприємний гість. — Куди ти йдеш?! — кричав він та спробував мене зупинити. І я таки обернулася, щоби востаннє подивитися в його холодні очі, які зараз виражали тільки холодну розсіяність.

— Я іду в пекло! І не чіпай мене! — я вирвалася з чоловічих рук. На стільці побачила свої речі. Забрала їх і, поки йшла до виходу, викликала таксі.

— Куди ти в такому стані підеш? — Занепокоєно спитав чоловік і знову спробував мене зупинити.

— Не твоє діло! — я вибігла на вулицю, де мене вже чекало машина. — Сподіваюсь, я більше ніколи тебе не побачу, Олександре Максимовичу, — з огидою промовила та зробила невелику паузу. — Не знаю, що у вас викликало таке обурення щодо мого прізвища, але запевняю, що більше ви його не почуєте, — я розвернулась і швидко пішла до таксі, наче мене хтось підштовхував і кричав мені в голові: «Тікай скоріше!»

— Меланія! — чоловік стояв у дверях власного будинку, величезного особняка. Я аж тільки-но помітила, який він великий. Але вже було пізно роздивлятися. Я сиділа в машину та молила бога більше його не бачити.

***

Їдучи в таксі, я не могла зрозуміти, чому він так себе повів? Чому він почав так злитися? Ох… Як же я втомилася. Та й голова жахливо боліла. Під’їхавши до дому, я помітила «Ford» чорного кольору. Цікаво, хто це?

Розплатившись із таксистом, я вийшла й пішла до під’їзду, але хтось перегородив мені дорогу. Піднявши голову, я побачила Бегама, який стояв переді мною з такою гримасою, мов йому на очі попалася маленька тваринка, яку він залюбки б розчавив.