Я (не) втечу від тебе. - Марі Керімей

— Ні! — Викрикнула я й одночасно пошкодувала про це. Закусила язик зубами до крові, після його пронизливого і гнівного погляду.

— Меланія, хочеш ти цього чи ні, але ти житимеш тут! — Гиркнув, ні майже прокричав. По моїх щоках потекли сльози і я впала на коліна обпираючись руками об підлогу. Уже не маючи сил, просто ридала. — Канн! — Викрикнув Олександр. Краєм вуха почула, що хтось зайшов у кімнату. Я не бачила, хто. Не піднімала голови. — Відведи Меланію в підготовлену кімнату.

— Слухаюсь сер, — промовив чоловік і підхопив мене під руку, повів у невідомому мені напрямку.

Коли ми увійшли я змогла побачити тільки велике ліжко, на яке відразу впала і знову почала ридати.

— Пані, вам щось потрібно? — Запитав стурбований чоловік.

— Пристрельте мене! — Викрикнула йому з повним відчаєм.

Після чого почула тяжкий видих і закриваючі двері. Мені було шкода себе. Бо, що я зробила не так? Я знала, що в нього купа грошей і зв’язків. Я нічого не можу зробити. Мені лишається підкоритися й ридати. Після пів години ридання, я й не помітила, як втомлено заснула.

***