Покохай мене - Юлія Бонд

Дзвоню йому.

В очікуванні відповіді кусаю губу.

– Алло… – його сонний голос озивається в моєму серці глухим ударом.

– Привіт, ти спиш?

– Спав, так. Ти щось хотіла, Насте?

Сука… Р-р-р. Його сонний голос бісить мене набагато більше, ніж червоний колір лаку на нігтях.

Чи бачите, він спав, а я така: ти щось хотіла?

– Та ні. Нічого. Просто ти мені сьогодні жодного разу не зателефонував.

– Забігався, Насте. Вибач.

Чую, як він піднімається з ліжка і кудись іде, потім закурює. Його важке дихання змушує мою бурхливу фантазію малювати найжахливіші картинки. Раптом на тому ліжку зараз лежить тьолка, і він навмисне пішов від неї якомога далі, щоб поговорити зі мною?

Від абсурду, що раптово з'явився в голові, хочеться напитися в мотлох. Виявляється, я дуже ревнива. Від думок, що він може трахатись з іншою, поки я тут чекаю на нього: вся така вірна не гірше сторожового пса, – не сховатися.

І я знаю, чому мені все це лізе в голову. Це не дають спокою слова Людки, мовляв, у Потоцького таких як я до хріна, він награється зі мною і покине.

Я ж не якась там особлива, щоби мене не можна було кинути як деяких. А якщо вірити колишній подрузі, то її колишній чоловік – ще той кобель.

– Ну, чого замовкла?

– Нема чого тобі сказати.

– Я так і зрозумів. Як справи в тебе, Насте? – Запитує звичайним тоном, ніби ми просто знайомі.

– Все нормально.

– Де ти зараз?

– З дівчатами у “Квадраті”.

– Ясно, – холодно відказує він. А мені сказати йому нічого, точніше сказати хочеться дуже багато, але з чого почати – не знаю. Та й чи потрібні йому мої соплі, сльози та освідчення в коханні, в яке він жодного разу не вірить? – Як день пройшов?

– Нормально. А у тебе?

– Та теж непогано.

– Ти коли додому збираєшся?

- В понеділок. Скучила, так? – його хрипкий голос на межі шепоту викликає в мені мурашки, що танцюють по спині.

Звіздець як скучила. Знав би ти, Потоцький, як мене на частини шматує, ніби в м'ясорубці.

– А ти? – питаю замість зізнань.

– Сумую, так.

Полегшено зітхаю. Він сумує… за мною. Я маю бути щасливою, так? Але млять... Мені так мало цих зізнань. Хочеться як у книжках та фільмах про кохання, де весь цей стандартний набір кліше та штампів, які так зневажає Потоцький. Але рожеві соплі та любов до труни – точно не про нас.

– Гаразд, Даню. Не буду тобі заважати. На добраніч, вибач, що розбудила.

– Насте, у тебе щось трапилося?

– З чого ти взяв?

– Голос сумний.

Усміхаюся.

– Тобі здалося. У мене все за-е-бі-сь!

– Не пий багато. І давай додому раніше. Я хвилююся за тебе.

– Угу. Бувай, – кладу слухавку.

Нерви натягнуті до краю. Дурна вийшла розмова. І навіщо я йому дзвонила? Що хотіла почути?

Дурна ти, Насте. Дурепа!

Вже забила на свої принципи, як і життєву позицію.

А пам'ятаєш як раніше, га?

"Я не ображаюся на людей, я просто змінюю про них свою думку"

Або ж…

"Не чекай від людей більше, ніж вони можуть тобі дати"

Отож. Нерозумно вигадувати у своїй голові ідеалізований образ Потоцького, а потім божеволіти, коли Потоцький-реальний виявляється зовсім не схожим на того чувака, якого придумала твоя бурхлива фантазія.

Подумки махнувши рукою, мовляв, та пішло воно все, я повертаюся до бару.

Пляшку шампанського спустошую за пів години. Порядок. У голові з'являються гвинтокрили, світ трохи набуває фарб.

– Насте, йдемо з нами, – дівчата тягнуть мене за руки та таки вручають мікрофон.

Взагалі, мені ведмідь на вухо настав, і всі про це точно знають, але кого це зараз хвилює?

***

Дівчат забирають чоловіки. Євген кладе Світлану на заднє сидіння, мені командує сісти спереду.

На відміну від Свєти, я лише наполовину дрова. Я все ще можу пристебнутись ременем безпеки і якщо раптом спитають, то без запинки скажу всі літери англійської абетки.

Плюхнувшись на сидіння поряд із водієм, втикаюсь поглядом у вікно. Євген крутить кермо, поглядаючи в дзеркало на лобовому – там Світлана на задньому сидінні вже ледве не хропе. Я ловлю погляд друга і трохи заздрю ​​його дружині. У моєму уявленні про справжнього мужика та його серйозних намірів – десь так само. Чоловік повинен дбати про свою жінку, навіть коли вона у конкретних дровах хропе на задньому сидінні у його авто.

Машина гальмує навпроти мого під'їзду.

– До квартири провести чи сама дійдеш, Насте? – Запитує Жека, коли я відстібаю ремінь безпеки.

– Сама. Дякую, що підвіз.

– Будь ласка. Ти це… обережно, гаразд?

– Я майже не хитаюсь. Не бачиш, ні? – Вийшовши на вулицю, руками упираюся в дах машини. Заглядаю в салон, і посмішку тягну мало не до вух.

– Бачу, так. Насте, я не про це зараз. Я мав на увазі тебе та Данила.

– Так? Цікаво. І чому я маю бути обережною, хм?

– Просто тому, що це Потоцький. Ти ж пам'ятаєш вашу історію десять років тому?

– Ну амнезією я начебто не страждаю. А ти до чого взагалі почав цю розмову?

– Переживаю за тебе.

– Є щось, чого я не знаю? Євгене, якщо почав говорити, то кажи до кінця.

Знизавши плечима, Євген каже, що нічого не знає. Просто передчуття в нього погані.

– Гаразд, якщо тобі нема чого сказати, то я піду. На добраніч, Євгене. Вранці не забудь Свєтці принести аспірин і мінералку.

– Не забуду, – усміхається друг і я поспішаю рушити до під'їзду.

Опинившись у своїй однушці, прокручую в голові минулий вечір. Ностальгія накочує. Діставши зі столу старі фотоальбоми, влаштовуюсь на ліжку. Переглядаю фотки. Особливо довго розглядаю знімки десятирічної давності.

Одну фотографію знімаю на свій телефон. Відправляю Данилу. Цікаво, чи він пам'ятає цей знімок?

Ми тут цілуємось, нікого не помічаючи довкола. Десять років тому. На подвір'ї лікарні. На лавочці. Данило кілька днів як після операції – вирізали апендицит. А ми всією нашою великою компанією приперлися його провідати.