Дамір - Iрина Давидова

— Пусти! — нарешті закричала вона і я дозволив їй розвернутися в моїх руках, і навіть пошкодував про це, — в її очах бушувала злість.

Обійнявши її однією рукою за плечі, іншою схопив за підборіддя і пильно подивившись в очі, запитав:

— Не нудьгувала?

Вона завмерла. Застигла, міцно зціпивши зуби, і я зрозумів — не нудьгувала.

— Не нудьгувала... — повторив уголос і наблизився до обличчя, схилився, і тільки хотів хоч на секунду притиснутися до її губ, як відчув різкий удар по щоці.

— Не чіпай мене! — прогарчала вона, і знову почала вириватися, та тільки сильніше розлютила, і я перехопив її ліву руку.

— Скажи мені, що ти зараз відчуваєш? Скажи! Що у тебе всередині? Що ось тут? — продовжуючи тримати холодну руку, тицьнув їй в груди. — Що у тебе в душі?

— Ненависть, — прошепотіла вона, розслабившись, і я відпустив її, відштовхнув, розуміючи, що ненавиджу в цю секунду, ненавиджу і люблю.

З її очей по щоках заструменіли сльози, я різко рвонув крихітку знову до себе і відчув, як сильно вона здригнулася.

— Навіщо ти брешеш? Я ж знаю тебе. Ти не можеш мене ненавидіти. Не можеш. Скажи, що це не так. Скажи, що він шантажує тебе. Шантажує, так? Ліє! — кричав я, не стримуючи емоції, а її крижаними щоками продовжували котитися сльози. — Скажи, що любиш мене і нікуди не йдеш. Ну, скажи ж!

— Ні! — закричала вона у відповідь, намагаючись мене відштовхнути.

— Що «ні»? Що «ні»? Я поставив тобі купу питань, на яке з них відповідь «ні»? — почав трясти тендітне тіло за плечі, а потім, немов озвірівши, ривком потягнув у машину.

— Відпусти! Даміре, відпусти мене!

Я не слухав її, і силою пхнув у машину, заблокувавши двері зовні. Швидко обійшов і сам сів за кермо, не звертаючи уваги на крики, рвонув авто з місця.

— Куди ти мене везеш, Даміре?

— Туди, де ти мені доведеш, як ненавидиш.

— Відпусти мене. Чуєш? Не роби цього! Я благаю. Не роби.

— А що, твоєму пі*ару не сподобається, що я тра*ну тебе? А раніше він начебто не був проти.

— Даміре, благаю... — прошепотіла вона, руками вчепившись мені в руку.

Я навіть не подивився у відповідь, продовжуючи гнати за місто, сердячись на неї, сердячись на Шираєва, що посмів забрати мою малу, сердячись на світ, і головне, я злився на себе, бо виявився таким ідіотом і не помітив брехні. Не помітив, як мене обвела навколо пальця маленька дівчинка, що посміла забрати моє серце. Але я ні краплі про це не шкодував, бо сильно любив, всупереч тому болю, якого вона завдала у відповідь, любив шалено, до останнього подиху.

Поки ми дісталися до ангара, який належав мені, Лія притихла, лише зрідка схлипуючи, дивлячись у вікно, в безпросвітну темряву, таку ж, як і моє життя. А я, заглушивши двигун, вийшов з машини, увімкнув на телефоні ліхтар, відкрив задні двері ангара, врубив на автоматі світло і повернувся за нею. Вона досі сиділа в машині, тільки вже не схлипувала, а дивилася кудись поперед себе.

— Ходімо, — сказав я, відкривши з її боку двері.

— Куди ти мене привіз? — тихо, захриплим голосом запитала вона, і вийшла з салону, не прийнявши допомогу, коли я подав руку.

— Тобі сподобається.

Я закрив машину, ми пройшли в ангар, я прикрив двері й подивився на малу, яка в нерозумінні оглядала пусте величезне приміщення. Вона була розгублена і вся тремтіла, але не від холоду і страху, ні, вона тремтіла від того, що відбувалося з нею всередині. В душі. І я, на жаль, не знав, про що вона думає.

— Будь ласка, відвези мене назад... Артем буде...

— Артем? А де він? Де цей виродок? Тобі не здається, що люблячий чоловік не відпустив би дівчину пізно ввечері гуляти одну? Або що, він так зайнятий на роботі? Поділися зі мною, — знову струснув її так, що в неї зуби клацнули.

— Я заміж виходжу... — прошепотіла вона, розриваючи мою душу на частини.

Хотілося кричати, трощити, бити все, щоб хоч якось вгамувати свій біль, а ще, страшенно хотілося її — Лію. Її вразливість мене притягувала, вабила, спокушала, я готовий був віддати все, заради того, щоб вона знову стала моєю. Моя маленька, беззахисна дівчинка, часом ревнива і пристрасна, а часом беззахисна і тендітна.

— А хочеш, я тебе залишу зараз тут, і ти запізнишся завтра на своє довбане весілля?! Оце женишок засмутиться, правда?

— Будь ласка, не роби цього! — з болем в очах заговорила вона, знову розізливши мене, тому що не було сил дивитися на те, як вона за ним нудьгує. Як залежить від нього.

— Я тебе ненавиджу за те, що люблю, Ліє. Зрозуміла мене? Ненавиджу, — прошипів крізь зуби, і почав роздягати її, намагаючись розстебнути пальто.

— Не займай, прошу! Не треба, Даміре! — закричала вона, ридаючи, а я продовжував пробиратися руками під її одяг, мріючи торкнутися бажаного тіла.