Дамір - Iрина Давидова

Я пам'ятав все, кожну її дію, кожен жест, все, що вона робила, як ритуал. За такий короткий термін, що ми прожили разом, я знав про неї все, або тільки думав, що знав. Адже інакше б вона не пішла, вивчи я її краще.

Повернувшись назад в спальню, я втомлено присів на ліжко, ліктями спершись об коліна і зчепивши руки перед собою. Ще не минуло й години, як вона пішла, а я вже просто звірів без неї, божеволів без улюбленої посмішки й дзвінкого сміху. Повернувши голову, подивився на крісло біля вікна, на підлокітнику якого лежав білий шовковий халат. Вчора, перед тим як залізти в ліжко, вона посміхнулася мені і красиво потягнула за пояс, щоб поли розійшлися і відкрили мені картину її апетитного тіла. Вчора. Господи, як добре було вчора, і як хреново вже сьогодні.

Зірвавшись з місця, схопив пляшку, відкоркував її, і, сівши в крісло, однією рукою стиснув халат, а другою підніс пляшку і зробив пару ковтків жагучого напою. Не закушував — нічим, але ось шовкову ганчірку підніс до носа, міцно стискаючи в кулаці, і жадібно вдихнув отруйний запах. Точно, отруйний — пробрався під шкіру, в'ївся, і душ не допоможе: не зможу витравити з себе, не зможу змити. Прикривши очі, дозволив собі ще кілька секунд насолодитися цією бажаною отрутою, а потім знову відпив коньяку. Просто хотів хоч на деякий час забутися, відсторонитися, бо не уявляв, як буду без неї, такої рідної, світлої й коханої.

Відкинувши голову назад, поглядом знайшов гірлянду на засніженій ялинці, яку добре було видно з вікна. Лії подобався сніг, їй подобалася краса, яка її оточувала, вона любила все, що пов'язано з Новим роком. А ще вона любила затишок і спокій, який часом висловлювали її очі. І я намагався дарувати їй його, адже рідні батьки, на жаль, цього зробити не могли.

На вулиці стемніло, а я й не помітив, як допив всю пляшку, і тільки злегка здригнувся, прокинувшись, коли та вислизнула з руки, падаючи на паркет. Захмелілий, я знову підніс до носа халат, вдихнув запах, і ледь піднявшись з крісла, похитуючись, дійшов до ліжка і завалився, обличчям увіткнувшись в подушку. У Ліїну подушку. Сука!

***

— Ми всі важливі справи на сьогодні закінчили? — запитав я свого зама, той лише кивнув, збираючи підписані мною документи.

— Все інше розберемо завтра, часу ще багато, — відповів Віталій Станіславович і піднявся з крісла, прихопивши папку.

— Добре. До завтра тоді, — кивнув я і почув стукіт у двері. — Увійдіть.

— До завтра, Даміре Тімуровичу, — відповів він і пройшов до дверей, де якраз входив в кабінет Коля.

Вони привітали один одного, і, закривши двері за моїм заступником, чоловік пройшов до столу.

— Даміре Тімуровичу... — якось невпевнено почав він, що мені страшенно не сподобалося, і я, не роздумуючи, сказав:

— Що? Я слухаю!

— Лія Олександрівна... — він замовк, опустивши очі, я вже хотів накричати на нього за затримку, коли він заговорив: — Завтра об одинадцятій нуль-нуль вона виходить заміж за Шираєва.

У мене всередині все вибухнуло, і я різко піднявся з крісла, та так, що воно перевернулося, створюючи шум на весь кабінет. Ні, цього не може бути, вона не може цього зробити!!! Чорт!

Руки запустив у волосся і мовчки підійшов до вікна, дивлячись на вечірнє місто, яке висвітлювали яскраві вогні. Десь там внизу, в одному з будинків, в обіймах цього пі*ара була вона, моя дівчинка, моє життя. Саме життя, тому що вже цілий тиждень я не жив, а просто існував без неї. Нічого не хотілося, все втратило сенс. Все!

Заміж вона, значить, за нього виходить?! Любить його! А зі мною для розваги була два місяці? Не вірю їй! Не вірю!

— Де вона? — різко розвернувшись, запитав я Колю, бажаючи знати, де в даний момент знаходиться Лія.

Він дістав з кишені телефон, щось натиснув, подивився кілька секунд, які здалися мені вічністю, і, піднявши погляд, виголосив:

— На Оболонській набережній.

— Якщо змінить маршрут, повідомиш, — сказав я, хапаючи телефон і вже звичні за цей тиждень сигарети, і, натягнувши піджак, вилетів з кабінету, згадуючи, що пальто залишив у машині.

Я зараз доб'юся від неї правди, вона мені швидко розповість про свої почуття і про себе. Не посміє просто так піти, не посміє вийти заміж, поки не доведе мені, що я їй байдужий. Спустившись на парковку, швидко пройшов до автомобіля, сів за кермо, і рвонув з місця, мріючи швидше дістатися до неї. Я просто шаленів через те, що не бачив малу вже тиждень. Здихав без неї, і зараз відчував, як дрібно тремтять пальці від передчуття, що скоро торкнуся її. Нехай цей виродок молиться, якщо знаходиться поряд з нею, тому що я за себе не ручаюсь, коли побачу його. Виб'ю всі зуби, кістки переламаю і руки вирву за те, що чіпає моє.

Я гнав авто на великій швидкості і був вдячний Богу, що світлофор мені траплявся завжди зелений. Немов розумів, чому я поспішаю і давав дорогу. Коля жодного разу не подзвонив, що означало: Лія знаходиться на тому ж місці. І варто було мені зупинити машину, як погляд відразу ж зачепився за маленьку фігурку біля парапету. Ось вона. Поруч. Зовсім поруч.

Видихнувши, я накинув пальто, вийшов з машини, і тихо, щоб не злякати малу, підійшов до неї. З боку річки дув сильний вітер, розкуйовджуючи довге волосся Лії, яке висунулося з-під шапки. Дівчина була заціпеніла, їй було холодно, я відчував це, а тому, підійшовши ззаду, відразу ж обійняв її, привертаючи до себе. Вона здригнулася і завмерла на мить, а потім, немов отямившись, почала вириватися. Мовчки, не зронивши ні слова. А я не відпускав, жадібно, як наркоман вдихав її п'янкий запах і продовжував міцно утримувати в своїх руках. Рідна, Господи, яка ж вона рідна.